Вікторина по тексту "мишка" богдан лепкий

Мне кажется, любовь – одно из самых прекрасных чувств, которое способен испытывать человек. так что же это за чувство, которому уже не первый век воспевают хвалебные песни и посылают всякие проклятия?           думаю, человек не может жить счастливо без любви. она многолика. мы любим родителей, детей, мужей и жён, друзей – и всех по-разному, по-особому. но к кому бы мы ни испытывали это чувство, настоящая любовь всегда означает понимание, уважение, готовность , защитить, способность пойти на жертву ради любимого человека.          сила любви заключается в том, что она пробуждает ответное чувство, лечит душу, способно спасти жизнь. это то состояние человека, когда душа его наиболее открыта верховным началам добра, истины и красоты. тот, кто любит, не только требует, но и отдает, не только жаждет наслаждений, но и готов к наивысшим подвигам самоотречения. подлинная любовь – это ещё и выражение созидательности, она предполагает заботу, уважение, ответственность.          любовь - это важная составляющая часть жизни человека. мы становимся тем, о чем мы думаем. чтобы полюбить кого-то или что-то, нужно сначала уважать его. но, прежде всего, нужно уважать себя, ведь если ты не любишь и не уважаешь себя, трудно любить и уважать других. нужно научиться принимать себя, ценить себя, независимо от того, что другие думают или говорят о тебе.          мне кажется, любовь создаём мы сами - это не результат судьбы или удачи. у каждого из нас есть способность любить и быть любимым. любви надо учиться. настоящая любовь все преодолеет, все покрывает, все прощает. любовь – это, наверное, когда ты любишь и недостатки другого человека. если человек тебе кажется красивым, умным, талантливым – это не обязательно любовь. другое дело, если ты знаешь и любишь те недостатки, которые у него есть. однако стоит обратить внимание на высказывание о любви в. г. белинского: «любовь часто ошибается, видя в любимом предмете то, чего но иногда только любовь и открывает в нем прекрасное или великое, которое недоступно наблюдению и уму». то есть сила любви проявляется в том, что она может открыть достоинства человека, пробудить в нём что-то прекрасное.          любовь рождает в нас неудержимое желание совершать добрые поступки. весь окружающий мир влюбленному человеку кажется прекрасным и значительным. будничные дела становятся важными и даже приятными и выполняются с какой-то особой легкостью. недаром любовь считается эликсиром жизни - она пробуждает скрытые силы человека.          конечно, истинное счастье может принести взаимная любовь. но в жизни не всегда бывает так. люди, однажды почувствовав страдание от любви, считают, что она приносит только боль и ее стоит избегать. по безответной любви они судят о любви в целом – «уж лучше не любить и не страдать»… но так ли это хорошо - жить «наполовину»?           любовь – подвиг, жертва, вершина развития души человека. одна из граней этого чувства – любовь мужчины и женщины – запечатлена во множестве творений человеческого духа, воспета писателями и поэтами, композиторами и художниками, режиссёрами и актёрами. любовь – это вечный источник вдохновения.          памятником такой всемогущественной любви является прекрасная и печальная ромео и джульетты – юных возлюбленных, силой своего чувства преодолевших, казалось бы, самое непреодолимое – ненависть, вражду и даже саму смерть.          в также можно найти немало произведений, поющих гимн вечной любви. так, пафос пушкинского стихотворения «я вас любил…» - светлая печаль о вечной любви и о невозможности счастья с возлюбленной. лирический герой благороден, бескорыстен. он робко надеется, что любовь, быть может, не совсем угасла, но отрекается от своего счастья ради благополучия любимой женщины.          в романе «мастер и маргарита» булгакова главная героиня по собственной воле продала свою душу дьяволу. дух зла ей отомстить обидчикам возлюбленного. а раньше маргарита, не задумываясь, отказалась, ради счастья с мастером, от обеспеченной, спокойной жизни со своим мужем.          и всё-таки любовь не поддается расшифровке, не имеет точного определения. любовь – это самая сложная, таинственная и парадоксальная реальность, с которой сталкивается человек. и не потому, как обычно считается, что от любви до ненависти всего один шаг, а потому, что «ни просчитать, ни вычислить» любовь нельзя! в ней нельзя быть расчетливым – природа легко опрокинет любые расчеты! в ней можно быть только чутким, чтобы следить за её прихотливым течением и вовремя душой угадать все её изгибы, неуловимые для глаза смещения, необъяснимые подчас для разума повороты. в любви невозможно быть мелочным и бездарным – здесь требуются щедрость и талантливость, зоркость сердца, широта души, добрый, тонкий ум и многое-многое другое, чем в изобилии наделила нас природа и что неразумно мы растрачиваем и притупляем в нашей суетной жизни.          это высокое, чувство обладает огромной силой. любовь - это чувство единения. истинная любовь ? это радость! это ? дарение и получение радости.

Михайло Панасович Стельмах народився 24 травня 1912 року в селі Дяківцях Літинського району на Вінничині в незаможній родині. Його дід Дем’ян був невільником пана Кочубея, котрий володів подільською землею. Надзвичайно обдарований і працьовитий він здобув собі славу великого умільця. Якось пан

замовив майстрові виготовити дві фігури апостолів – Петра й Павла. Дем’ян вистругав з дерева двох могутніх молодих бороданів. Глянувши на них, відразу можна було сказати, що їм приємно було тримати в руках не тільки книгу, а й

ключі від раю. Фігури поставили перед входом до маєтку. Коли про це довідали

ся люди, то приходили подивитися на святих. І відразу пізнавали в них двох красивих дідів з рідного села. Тому й ходили туди не один раз, щоб надивитись на них. Та пан не заплатив майстрові і тоді ображений Дем’ян повантажив апостолів на віз, у власному обійсті порізав їх на дрова, хоча й жаль було надзвичайно своєї праці. Так же старався – усю душу в них вклав.

Дем’ян Стельмах втілював у собі найкращі риси українського народу: мудрість, багатогранну обдарованість, винахідливість, працелюбність, волелюбність, доброзичливість, щедрість, закоханість у красне слово і пісню.

Дем’ян завжди з охотою підтримував інтерес онука до природи завжди дбав, щоб у малого зростала шаноба до праці на землі, завжди дотримувався даного слова. Онук слухав уважно і особливо радів, коли дідусь викривляючи великі напатлані брови, обіцяв зробити малому вітряка, на вершечку якого розправить крила й гордо підніме голову молодий лебідь.

А що вже говорити про Михайликову бабусю! Скільки її руки ділечка переробили. Кревно уболівали за деревами в саду, розмовляла з ними наодинці, як з близькими рідними; хлопчикові іноді здавалося, що старенька молиться за кожну вишеньку, яблуню, грушу, сливу.

Батько письменника - Панас Дем’янович - в період російсько-японської війни був нагороджений Георгієвським хрестом за проявлений героїзм.

Спливе за водою більше ніж півстоліття; виступаючи в березні 1962 року в Одеському університеті, Михайло Панасович скаже:

“Я не соромлюсь а горджусь тим що в мене прості трудівники землі виступають мислителями, бо той, хто щодня встає раніше сонця, працює під сонцем, біля жита-пшениці і меду і нас годує своїм добрим хлібом, не може не бути філософом. Зокрема таким філософом був в мій батько”.

Краще в нього – від неньки Трепетна любов до природи, до праці, уважність, гостинність, щедрість. “Що їй думалось тоді, моїй сільській босоногій Ярославні , перед людяністю, скромністю, і мудрістю якої я й досі схиляю свою, вже посивілу, голову. Не наю, як би склалась моя доля, коли б біля неї не стояла, мов благання, моя зажурена мати. Я й досі чую на своєму чолі, біля свого серця спокій і тепло її позазілюваних. Потрісканих рук.”

Михайло Стельмах дійсно народився в селі Дяківці на Віннічині. Але до восьми років мешкав в Одесі на Херсонській вулиці. У двадцяті роки Стельмахи виїхали з Одеси.

Чарівна природа рідного Прибужжя і невмируща народна пісня найбільше запали в серце вразливого хлопчика, сколихнули його найніжніші струни.

Михайлик самотужки навчився читати і писати. Вже тоді хлопчик збагнув, що книжка – неоцінений скарб, і вся його дитяча винахідливість була спрямована на те, щоб здобути книжку, познайомитися з чародійним друкованим словом.

В 1921 році хлопчик пішок до школи. Його відразу взяли в другий клас. Жити і вчитися було важко. Йшла громадянська війна. У Стельмахів на свю родину були одні чоботи. І Панас Дем’янович у зимову хвищу мусив носити Михайлика до школи на руках.

По закніченні початкової сільської школи Стельмах вступає в школу колгоспної молоді. В 1928 році він очолює в Дякійвському колгоспі бригаду з колишніх наймитів. Від світанку до вечора він працює в полі, а потім допізна засиджується над книжками – студіює агрономію. Проте все владнішим стає бажання бути вчителем. Спершу Михайло навчається в Вінницькому педагогічному технікумі потім в педагогічному інституті.

Через те, що батько був нагороджений Георгієвським хрестом, Стельмаха виключили з комсомолу. Але справедливість була відновлена в 1933 бідняцький син перший в Дяківцях закінчив Вінницький педагогічний інститут.

Дві зими Стельмах учителював в школах рідного Поділля. Перші поезії надрукував в 1936 році.

В 1941 році вийшла в світ перша збірка поезій “Добрий ранок.”

Другу світову війну рядовий Михайло Стельмах зустрів під Полоцьком на білоруській землі. Все пережите у дні війни через багато років відтворить він у романах “Правда і кривда” та “Дума про тебе”.