Уяви собі що климко (климко) і котигорошка (котигорошко) зустрілися. що вони могли б сказати один одному. запиши в зошит їхній діалог, намагаючись якнайповніше розкрити характер героїв.
100

Мої роздуми над поемою «давня казка» головні герої поеми «давня казка» — поет та лицар бертольд. дія відбувається ніби поза часом, але ми підсвідомо вважаємо усе описане ситуацією, що мала місце у давнині: ще б пак, лицарі, прекрасна , військові походи… але занурюючись у сюжет, ми забуваємо про те, що описані події не втратили своєї актуальності і дотепер. авторка окреслює головний конфлікт поеми: це суперечності між поетом, який виступає ніби узагальненим образом поета як такого, співця краси природи, виразника народної думки, і лицарем бертольдом, який уособлює узагальнений тип правителя, ласого до грошей та статків, приземленого, амбіційного, несправедливого.дійшовши таких висновків з прочитаного, розкривши той прихований зміст, те широке узагальнення, на основі якого побудувала леся українка свою поему, ми розуміємо, що «давня казка» має місце і в xxi сторіччі… згадаймо часи срср (адже це було так зокрема репресії, яких зазнавали діячі культури та літератури, журналісти і вчені. хіба це не поети, ув’язнені злим лицарем? поет не боявся ув’язнення, адже знав, що його вільні думи-чарівниці , його нащадки та послідовники його магічному слову і далі поширюватись світом, нести не лише красу мистецтва, а й ідеї справедливості, рівності. так само й громадські діячі xx сторіччя не соромились та не боятись висловлювати свою думку, знаючи, що правда переможе; навіть якщо прийдеться віддати за неї життя, — їхня справа не марна.ми пам’ятаємо цей непростий період в нашій історії і шануємо людей, які показали себе сміливими борцями за свободу. але чи зникла ця проблема зараз? вже постала «правда нова», яку ніби пророкувала нам видатна поетеса? це непросте питання. адже в нашій країні немає утисків з боку влади щодо журналістів, письменників, поетів. кожен може вільно висловитись, навіть якщо його позиції не збігаються з чиєюсь думкою… це на поверхні, але мені здається, що проблеми все-таки залишились… кілька років тому в україні було проведене і отологічне опитування серед працівників змі, в якому спитали, чи впливає політика редакції на думки, висловлені в дописах журналістів. і близько сорока відсотків відповіли, що впливає… на мою думку, причиною цього є не тільки «неправильна» політика редакції, а й спосіб мислення людей: ще й досі, а не побоювання з приводу висловлення своїх думок, підсвідомо ще боїмось сказати бодай слово всупереч. я сподіваюсь, що з часом такий спосіб мислення, такий спосіб поведінки зміниться. та він і зараз змінюється, тож часи правди нової, мабуть, не за горами…нещодавно я дізнався, що за звичайними для нас речами (телебачення, радіо, газети) ховаються цілі наукові галузі: психологія, соціологія, правознавство досліджують феномени, пов’язані зі змі. кажуть, що журналісти не стільки відображують громадську думку, скільки творять її. і добре, якщо це поет з «давньоїказки», який закликає людей до боротьби за справедливість. але часто журнали та телебачення впливають на нас не зовсім позитивно. крім того, я також дізнавався про важливе поняття «інформаційної безпеки» та «інформаційного нападу» — коли відбувається спеціально зорганізований інформаційний вплив на глядачів… виходить, коли спала боротьба між «правителями» та «поетами», загострилась боротьба між самими «поетами»? всі ті процеси, що мають місце в річищі впливу змі на людей, приховане протистояння чи тиск політики на журналістику — дуже складні і ми не можемо зовні їх осягнути, а відтак не можемо й знайти шлях розв’язання багатьох проблем. але існують науковці: психологи, соціологи, правознавці та й просто і громадські діячі, які займаються і займатимуться цими проблемами. тож розраховуємо на їхню компетентність та на нашу власну обачливість і чесність перед собою. тоді, можливо, часи «нової правди» настануть дуже скоро.

ЩЕДРИЙ ВЕЧIР

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.

Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —

лiто,

лiтечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.

А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..

Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:

— Вставай, Михайлику, вставай.

— Ма-мо, iще одну крапелиночку...

— Струси цю крапелиночку.

— Ой...

— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?

— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —

лiто,

лiтечко!

Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...

Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.

Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза