Жанрова специфіка. Ідейно-тематичний зміст
За жанровими ознаками «Камінний хрест» є оповіданням. За аналогією до багатьох інших творів письменника його називають новелою. Сам автор назвав свій твір студією, тобто художнім дослідженням, внутрішнього світу головного героя. «Камінний хрест» — глибока психологічна студія душі українського селянина-трударя, якого соціальні обставини примушують рвати віковічний зв’язок з тим ґрунтом, на якому він виріс. Працьовитість і доброчесність героя піднесені автором на високий рівень, а бажання залишити пам’ять по собі — поставити на горбі камінний хрест — має глибокий психологічний підтекст. Іван Дідух ставить хрест на своєму политому кривавим потом полі і ніби заживо себе ховає. Проте він хоче жити у пам’яті нащадків, хоче, щоб цей хрест в’язав його з рідним селом і тоді, коли він буде далеко на чужині, і тоді, коли його не стане в живих.
У творі порушено проблеми:
віковічного зв’язку з рідною землею;
сумлінної праці на землі як вияву народної етики й моралі, як обов’язку, єдиного засобу і виправдання буття селянина;
масового зубожіння селян, що спричинило масову еміграцію за океан.
Сюжет
Новела складається з семи розділів (фабула як така відсутня).
Перший розділ виконує функцію [[. Слова Івана: «Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носє, то мус родити хліб!» з великою силою передають торжество селянина-трударя, який перетворює свою мету на дійсність, адже горб «політки давав добрі», тобто хороші врожаї. Захоплено звучать прикінцеві слова автора: «Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою».
У другому розділі, який є зав'язкою, читач дізнається про рішення Івана, який врешті-решт піддався на умовляння синів, емігрувати до Канади. Перед читачем постають картини прощання Івана з односельцями, яких усіх за до своєї господи перед від'їздом до Канади. Дякував людям, що прийшли попрощатися, пригощав горілкою, озивався до них добрим словом. Звернувся до кума Михайла, до куми Тимофіхи, прикрикнув на жінку, щоб поменше плакала, а більше пильнувала за гостями. Письменник уникає зайвих описів, змушуючи головного героя саморозкриватися, максимально використовує діалоги й монологи. Цим самим зосереджує увагу на описуванні душевної драми героя, якого порівнює з каменем, що його викинули хай і з важкого, проте рідного місця. Скупими штрихами автор передає всю безодню туги, яка роздирає душу героя: «Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею і бився в груди».
Події розгортаються в наступному, третьому розділі, в якому Іван пояснює людям причини свого рішення виїхати, про те, як не воно йому далося, адже важка праця повністю виснажила його, й немає в нього сили починати нове життя за океаном. Змушений був погодитися через майбутнє синів, для яких у рідному краї не було ніякої перспективи. Сусіди втішають Івана, наголошуючи на повній безвиході селян: «Ца земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен, і вона не годна…», на тому, що невдовзі й самим доведеться виїхати. Іван дякує за підтримку, але не може спокійно сприйняти таке становище, коли доводиться на старість іти світами з рідного місця, його лякає невідоме життя, яке для нього все одно, що загибель. Вражає епізод, коли він привселюдно у своєї жінки Катерини пробачення за ті кривди, що їй завдав за час подружнього життя, як перед смертю, бо не знає, чи переживуть вони переїзд через океан, чи помруть у дорозі.
У четвертому розділі Іван звертається до односельців з проханням, щоб як надійде звістка про смерть його з дружиною, то щоб відслужили панахиду за упокій їхніх душ, на це й гроші залишає порядному Якову. Люди обіцяють виконати прохання. Однак ще якась думка непокоїть Івана, і хоч йому трохи соромно, він зважується сповідатись перед людьми про гріх, який ледь не вчинив напередодні. Він знову згадує горб, на якому з великими труднощами встановив кам'яного хреста як пам'ять про нього з дружиною на цій землі. Іван признається, що найбільше тужить саме за цим горбом, у який стільки зусиль уклав: «Я на нім вік свій спендив і окалічів-єм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав та й взєв з собов у світ». Іван зізнається, що у хвилину розпачу й неможливістю примиритися з новими випробуваннями долі він ледь не наклав на себе руки, збираючись повіситись на груші, але згадав горб, побіг до свого хреста, довгенько посидів під ним, та й «легше стало». Усі думки Івана коло горба: він прохає сусідів, щоб на Великдень не минали його, послали когось із молодих покропити свяченою водою хрест. Утішаючи кума, Михайло говорить, що люди завжди пам'ятатимуть його, бо «були-сте порєдний чоловік, не лізли-сте нахрапом на нікого, нікому-сте не переорали, ані пересіяли, чужого зеренця-сте не порунтали».
Максим Рильський починав своє творче життя у складний час. Поразка першої російської революції, економічні труднощі в країні, глибоке соціальне розшарування, назрівання нових політичних потрясінь — все це викликало до життя нігілізм і зневіру у світлі поривання, любов, дружбу. Митці включалися в літературну боротьбу, і молодому поетові важко було розібратися в політичних поглядах і уникнути різних ідейних впливів. Він зробив єдине, що міг зробити у і їй ситуації: поринув у світ краси, природи, любові. Зовсім юний, він писав про те, що відчував, на що відгукувалися найтонші струни його душі.
Мені дуже подобається рання лірика Рильського. Я не бачу, не відчуваю декадентських впливів і мотивів, як про те пишуть авторитетні дослідники творчості. Читаючи ці мініатюри, я неначе бачу перед собою широке біле поле гречки, яке мерехтить тисячами краплинок роси у променях вранішнього сонця; блакитні отари перших пролісків; опалий лист осики на тихому плесі . Чую, як співають золотії струни, як піняться весняні потоки, як вогко вигукують про кохання краплі дощу по шибках. У поезіях молодого Рильського воно різнокольорове: дощ блакитний, птахи срібнокрилі, коні вогняні…
(Вірш можна свій,це наприклад)Мені подобаються багато його творів, але найбільше мене хвилює ліричнії мініатюра «Яблука доспіли». Це один із чудових зразків любовної лірики, де поет оспівує кохання — поезію і сонце життя. Вірш схожий на народну пісню, в якій ідеться:
Не всі ж тії та сади цвітуть,
Що зарання розвиваються,
Не всі ж тії та вінчаються,
Що любляться та кохаються.
Якось у житті так виходить, що перше кохання завжди залишається в пам’яті ,і все життя, але не кожному щастить прожити своє життя з тією, яку покохали на зорі юності. Рильський у творі «Яблука доспіли» проводить паралель між явищами природи і людського життя. Любов і розлука нагадують розквіт описання в природі: «Яблука доспіли, яблука червоні!» бувають тільки восени, яка аж ніяк не є символом розквіту кохання. Молоді люди розлучаються і, назавжди.
Останній поцілунок, останні обійми — і закохані більше ніколи не зустрінуться. Не хочеться вірити, що таке сильне почуття просто згасло. Ні! І я малюю романтичну історію.
Хлопець не з власної волі покидає кохану. Він іде захищати рідну землю від ворогів. Прекрасний, мужній чоловік держить у руці тендітну руку дівчини, яка випроводжає його на війну. Вони йдуть садом, і червоні яблука падають їм під ноги. Ось попереду вже видніється поле, до якого проведе воїна дівчина. Вони поспішають, чи зустрінуться ще коли, чи повернеться він живий –здоровий до коханої. Передчуття розлуки тривожить серця закоханих, навіває їм сумний начни, а пейзажна картина осені відтіняє біль розлуки
