У психології розрізняють два основних види мовлення: зовнішню і внутрішню. Зовнішня мова включає усну (діалогічну і монологічну) і письмову. Діалог - це безпосереднє спілкування двох або кількох людей. Діалогічна мова - це мова підтримувана; співрозмовник ставить в ході її уточнюючі питання, подаючи репліки, може до закінчити думку (або переорієнтувати її). Різновидом діалогічного спілкування є бесіда, при якій діалог має тематичну спрямованість. Монологічне мовлення - тривале, послідовне, зв'язний виклад системи думок, знань однією особою. Вона також розвивається в процесі спілкування, але характер спілкування тут інший: монолог непрериваемой, тому активне, експресівно-мімічне і жестові вплив робить виступаючий. У монологічного мовлення, в порівнянні з діалогічної, найбільш істотно змінюється смислова сторона. Монологічне мовлення - зв'язкова, контекстна. Її зміст повинен насамперед відповідати вимогам послідовності і доказовості у викладі. Інша умова, нерозривно пов'язане з першим, - граматично правильна побудова речень. Монолог не терпить неправильного побудови фраз. Він пред'являє ряд вимог до темпу і звучанню мови. Змістовна сторона монологу повинна поєднуватися з виразною. Виразність ж створюється як мовними засобами (вміння вжити слово, словосполучення, синтаксичну конструкцію, які найбільш точно передають задум говорить), так і немовних комунікативними засобами (інтонацією, системою пауз, розчленуванням вимови якогось слова чи кількох слів, виконуючим в мовлення функцію своєрідного підкреслення, мімікою і жестикуляцією). Письмова мова є різновид монологічного мовлення. Вона більш розгорнуто, ніж усна монологічна мова. Це обумовлено тим, що письмова мова передбачає відсутність зворотного зв'язку зі співрозмовником. Крім того, письмова мова не має ніяких додаткових засобів впливу на сприймає, крім самих слів, їх порядку та організують пропозицію розділових знаків. Внутрішня мова - це особливий вид мовної діяльності. Вона виступає як фаза планування в практичній і теоретичній діяльності. Тому для внутрішнього мовлення, з одного боку, характерна фрагментарність, уривчастість. З іншого боку, тут виключаються непорозуміння при сприйнятті ситуації. Тому внутрішня мова надзвичайно ситуативна, в цьому вона близька до діалогічної. Внутрішня мова формується на основі зовнішньої. Переклад зовнішньої мови у внутрішню (интериоризация) супроводжується редукуванням (скороченням) структури зовнішньої мови, а перехід від внутрішньому мовленні до зовнішньої (екстеріоризація) вимагає, навпаки, розгортання структури внутрішнього мовлення, побудови її у відповідності не тільки з логічними правилами, а й граматичними. Інформативність мовлення залежить насамперед від цінності повідомляються в ній фактів і від здатності її автора до повідомлення. Зрозумілість мови залежить, по-перше, від її змісту, по-друге, від її мовних особливостей і, по-третє, від співвідношення між її складністю з одного боку, і рівнем розвитку, колом знань та інтересів слухачів - з іншого. Виразність мови передбачає врахування обстановки виступи, ясність і виразність вимови, правильну інтонацію, вміння користуватися словами і виразами переносного і образного значення.
