ответ:Импрессиони́зм (фр. impressionnisme ← impression «впечатление») — одно из крупнейших течений в искусстве последней трети 19 — начала 20 веков, зародившееся во Франции и затем рас по всему миру. Представители импрессионизма стремились разрабатывать методы и приёмы, которые позволяли наиболее естественно и живо запечатлеть реальный мир в его подвижности и изменчивости, передать свои мимолётные впечатления. Основой импрессионистического метода, который можно охарактеризовать как квинтэссенцию живописи, является восприятие и изображение объектов окружающей художника действительности не автономно, а в отношениях к окружающей и световоздушной среде: рефлексах, бликах, тепло-холодных отношениях света и тени; шире — запечатлеть само и время. В этом заключаются и сильные, и слабые стороны импрессионистического метода. Сосредоточив своё внимание на тональных отношениях и валёрах, живописцы ослабили рисунок, композицию, чувство формы и материальности изображаемых предметов. Соединить цвет и форму — труднейшая задача. До этого в истории искусства её решение давалось немногим, может быть только П. П. Рубенсу [1]. Разлад между цветом и формой стал камнем преткновения для следующего поколения художников: постимпрессионистов.
Обычно под термином «импрессионизм» подразумевается течение в живописи, хотя идеи и творческие методы импрессионизма нашли своё воплощение и в других видах искусства: литературе, музыке. Из родственных течений декаданса ближе всего к импрессионизму находится символизм. Однако и импрессионизм и символизм (как и декаданс) не являются стилевыми категориями, они лишь отражают некоторые стороны творческого метода. Поэтому многие художники, начиная работать как символисты (и во вполне академической манере письма), затем переходили к импрессионистическому методу [2] [3].
Термин «импрессионизм» возник с лёгкой руки критика журнала «Le Charivari» Луи Леруа, который озаглавил свой фельетон о Салоне Отверженных «Выставка впечатленцев» (L'Exposition des impressionnistes), взяв за основу название картины Клода Моне «Впечатление. Восходящее солнце» (Impression, soleil levant)(1872). Картина была экспонирована на первой выставке "независимых" в Париже 1874 года. Вначале этот термин имел пренебрежительный, даже издевательский, характер, указывая на соответствующее отношение к художникам, писавшим в «небрежной» манере, но затем прижился и обрёл категориальный смысл.
Объяснение:
Місце для показу “Папороті” французи обрали прекрасне — престижний зал Гранд-опера, — згадує композитор. — Передбачалося 25 вистав! Про це мені особисто повідомив представник французької сторони. Після показу української фольк-опери в Гранд-опера планували подальші великі гастролі Францією. Усе це надихало французів — Гоголь, хор Верьовки, український фольклор. До того ж і французів, і інших іменитих імпресаріо завжди захоплювали унікальні українські природні грудні голоси. Це те, що найчастіше можна почути в нашій Центральній Україні, це специфічна манера співу.
Якщо пам’ятаєте, відому пісню “Степом, степом” грудним голосом колись прекрасно співала солістка Черкаського народного хору Ольга Павловська. У Ніни Матвієнко, нашої легендарної співачки, дещо інша й по-своєму унікальна манера… На жаль, така висока культура народного співу практично зникає — голоси залишаються, а от традиції немає.
Хор імені Григорія Верьовки був задіяний у фольк-опері. У чому була йогосила? У тому, що Верьовка колекціонував унікальні народні голоси, збирав їх по різних селах”.
Свого часу журнал “Музика” писав, що причина заборони фольк-опери Станковича — у “бажанні табуювати будь-який прояв етнічної самобутності”. Сам композитор виразно пам’ятає ту ситуацію. Правда, уточнює, що далеко не всі заборони йшли з центру, багато каральних ідеологічних спецоперацій ініціювалося тут, на місцях.
Чи особисто Суслов, тодішній головний ідеолог СРСР, заборонив оперу?
Таке не виключено, однак і місцевих цензорів вистачало. Вони й “порадили” Євгену Станковичу й керівнику хору імені Григорія Верьовки Анатолію Авдієвському утриматися від підписання документів, які передбачали юридичні зобов’язання перед французькою стороною щодо прокату фольк-опери за кордоном.
Але чому саме Гоголь, чому саме його творчість надихнула Станковича на “Папороть”?
Композитор каже: “Гоголь — унікальний письменник, який належить і Україні, і всьому світу. Його “Вечори на хуторі біля Диканьки” розкривають характер, душу, фольклор українців. Творчість Гоголя завжди передбачає якісь паралельні світи. Тобто, повторюся, він творець унікальної міфології, яка зрозуміла і всьому світу, і рідна для нас.
Під час роботи над “Цвітом папороті” я постійно був на репетиціях у Палаці “Україна”. Це була і моя пряма робота, і щастя співтворчості з чудовими музикантами.
Природно, я за цю роботу і гроші отримав — причому чималі. Так що народження фольк-опери в 1970-ті мені пам’ятне від першої до останньої ноти.
Диригентом тоді був видатний Федір Глущенко (родом з Кубані). Спочатку він не знав української мови, а згодом опанував її прекрасно. Чи малася на увазі вже тоді якась містика довкола фольк-опери “Коли цвіте папороть”? Усе можливо. Це ж Гоголь!”
Львівську музичну виставу композитор Євген Станкович оцінить тільки в день прем’єри. Він довіряє режисерові, диригентові, художникові, виконавцям.
Станкович каже: “Свого часу я був надламаний цією роботою і не вірив, що її коли-небудь вдасться заново реалізувати. І якби не ентузіасти у Львові, хтозна, коли б ця “Папороть” знову розцвіла на українській сцені! У 1970-ті було одне, а зараз все по-іншому: нинішній сучасний музичний театр — це нові технології і новий погляд на прадавнє язичництво. Так що сподіваюся на успіх”.
Объяснение:
ты понял ...
