Відповідь:
Сергі́й Васи́льович Рахма́нінов (20 березня (1 квітня) 1873, Семьоново, Новгородська губернія, Російська імперія) — 28 березня 1943, Беверлі-Гіллз, Каліфорнія, США) — російський композитор, піаніст і диригент, один із яскравих представників фортепіанного мистецтва. Відіграв визначну роль у формуванні Київської консерваторії.
народився 1 квітня 1873 у дворянській родині в Старорусському повіті Новгородської губернії в маєтку Онег. Рід Рахманінових, імовірно,[7] сягає онука молдовського правителя Стефана Великого — Василя, прозваного Рахманіним. У сім'ї Рахманінових було шестеро дітей, Сергій став третьою дитиною.
Творчий шлях неодноразово перетинався з культурно-мистецьким життям Києва та інших міст України. 18 жовтня 1893 у Київському оперному театрі Сергій Рахманінов диригував своєю першою оперою — «Алеко». У рік київської прем'єри «Алеко» були видані романси Рахманінова за творами Тараса Шевченка у вільному перекладі російського поета Олексія Плещеєва — «Дума» й «Полюбила я на печаль свою». Менш відомою є обробка Сергія Рахманінова української народної пісні «Чоботи» для хору а капела. Ця обробка так і не була видана, її рукопис залишається в архіві у Москві.
Стиль Рахманінова, що виріс із пізнього романтизму, згодом зазнав значної еволюції: подібно до сучасників — Олександра Скрябіна та Ігоря Стравінського — Рахманінов принаймні двічі (після творчої кризи 1900 та після 1926) кардинально оновлював стиль своєї музики. Зрілий та, особливо, пізній стиль Рахманінова виходить далеко за межі постромантичної традиції («подолання» якої почалося ще в ранній період), і в той же час не належить жодній із стильових течій музичного авангарду XX ст. Творчість Рахманінова, таким чином, стоїть особняком в еволюції світової музики XX століття: увібравши багато досягнень імпресіонізму й авангарду, стиль Рахманінова залишився неповторно індивідуальним і своєрідним, що не має аналогів у світовому мистецтві (крім наслідувачів і епігонів). У сучасному музикознавстві часто використовується паралель із Л. ван Бетховеном: якщо Бетховен в своїй творчості виходить далеко за межі віденського класицизму, не примкнувши при цьому до романтиків і залишившись далеким від романтичного світогляду, то Рахманінов виходить далеко за межі російської композиторської традиції, однак уникає впливів жодної з сучасних йому стильових течій. Творчість Рахманінова прийнято умовно ділити на три або чотири періоди: ранній (1889—1897), зрілий (його іноді ділять на два періоди: 1900—1909 й 1910—1917) і пізній (закордонний) (1918—1941).
Пояснення:
Вмире музыки существуют единственные в своем роде, знаковые произведения, звуками которых и пишется летопись музыкальной жизни. Некоторые из этих сочинений представляют собой революционный прорыв в искусстве, другие отличаются сложной и глубокой концепцией, третьи поражают необыкновенной историей создания, четвертые являются своеобразной презентацией композиторского стиля, а пятые… настолько прекрасны по музыке, что не упомянуть их невозможно. К чести музыкального искусства, таких произведений очень много, и в качестве примера поговорим о пяти избранных русских симфониях, уникальность которых сложно переоценить.
Вторая (богатырская) симфония Александра Бородина (си-бемоль минор, 1869–1876)
В России ко второй половине XIX века в композиторской среде назрела идея фикс: пора создавать свою, русскую симфонию. К тому времени в Европе симфония отпраздновала столетний юбилей, пройдя все стадии эволюционной цепочки: от оперной увертюры, покинувшей театральные подмостки и исполнявшейся отдельно от оперы, до таких колоссов, как Симфония №9 Бетховена (1824) или Фантастическая симфония Берлиоза (1830). В России мода на этот жанр не прижилась: попробовали раз, другой (Дмитрий Бортнянский — Концертная симфония, 1790; Александр Алябьев — симфонии ми минор, ми-бемоль мажор) — да и оставили эту затею с тем, чтобы вернуться к ней десятилетия спустя в творчестве Антона Рубинштейна, Милия Балакирева, Николая Римского-Корсакова, Александра Бородина и других.
Упомянутые композиторы рассудили совершенно правильно, осознав, что единственное, чем может похвастаться русская симфония на фоне европейского изобилия, так это своим национальным колоритом. И Бородину в этом нет равных. Его музыка дышит раздольем бескрайних равнин, удалью русских витязей, задушевностью народных песен с их щемящей, трогательной ноткой. Эмблемой симфонии стала главная тема первой части, услышав которую, друг и наставник композитора, музыковед Владимир Стасов предложил два названия: сначала «Львица», а затем — более соответствующее идее: «Богатырская».
В отличие от симфонических полотен того же Бетховена или Берлиоза, основанных на человеческих страстях и переживаниях, Богатырская симфония повествует о времени, истории и народе. В музыке нет драматизма, нет ярко выраженного конфликта: она напоминает череду плавно сменяющихся картин. И это коренным образом отображается на структуре симфонии, где медленная часть, обычно стоящая на втором месте, и оживленное скерцо (традиционно шедшее после нее) меняются местами, а финал в обобщенном виде повторяет идеи первой части. Бородин таким сумел добиться максимального контраста в музыкальной иллюстрации национального эпоса, а структурная модель Богатырской впоследствии послужила образцом для эпических симфоний Глазунова, Мясковского и Прокофьева.
Шестая (патетическая) симфония Петра Чайковского (си минор, 1893)
Свидетельств, трактовок, попыток объяснить ее содержание существует столько, что вся характеристика этого сочинения могла бы состоять из цитат. Вот одна из них, из письма Чайковского к племяннику Владимиру Давыдову, которому симфония и посвящена: «Во время путешествия у меня явилась мысль другой симфонии, на этот раз программной, но с такой программой, которая останется для всех загадкой. Программа эта самая что ни на есть проникнутая субъективностью, и нередко во время странствования, мысленно сочиняя ее, я очень плакал». Что же эта за программа? В том Чайковский признается своей двоюродной сестре Анне Мерклинг, предположившей, что в этой симфонии он описал свою жизнь. «Да, ты угадала», — подтвердил композитор.
.
