український народ в xix ст. перебував у колоніальній залежності від двох імперій російської та австро-угорської. колоніальний гніт гальмував духовний розвиток нації, стримував культурно-мистецькі процеси,
кардинальні зрушення в громадській думці почали відбуватися після скасування
кріпацтва та проведення в росії земської, судової, освітньої та інших реформ.
пожвавлення громадського, наукового і культурно-освітнього життя відбивається у творчості івана нечуя-левицького, панаса мирного, олександра кониського, олени пчілки, михайла старицького. вони змалювали картини
переслідувань української інтелігенції, ворожого ставлення урядовців-шовіністів, зденаціоналізованого панства і чиновництва до найневинніших виявів української духовності. емський указ 1876 р. та урядова інструкція 1881 р. забороняють видання українських книжок, навіть увезення їх з-за кордону.
багатьох українських діячів було заарештовано й відправлено в заслання.
львів стає центром української наукової й культурно-освітньої діяльності. тут з 1868 р. починає діяти товариство «просвіта», з 1875 р. – літературне товариство ім. т. шевченка, у містах і селах галичини організовуються
бібліотеки, читальні, драматичні та музично-хорові гуртки. народовські журнали «правда» (1867 1898), «зоря» (1880 – 1897) та газета «діло» (1880 – 1939) стали трибуною всієї української літератури, сприяли розвитку критики та публіцистики. за активної підтримки і. франка та м. павлика виходять
часопис «громадський друг», збірники «дзвін», «молот», журнали «світ», «жите і слово».
