Комедія Мольєра «Міщанин-шляхтич» за своїми змістовими ознаками належить до жанрової групи високої комедії, тобто до твору, в якому комічність зображуваних ситуацій поєднується з серйозною моральною проблематикою. Вводячи до комедії численні пісні, танці, музичні інтермедії, Мольєр, проте, не перетворює свою п’єсу на суто балетне дійство. Усі музично-танцювальні вкраплення в сюжет комедії насамперед доповнюють характеристики героїв, увиразнюючи ті чи інші їхні риси, створюючи необхідний авторові емоційний колорит і водночас пародіюючи тематику і стиль тодішньої салонної літератури. Вбирає до себе мольєрівська п’єса і жанрові ознаки поширених у той час комедії характерів і комедії звичаїв. Якщо в комедії характерів ставилось завдання розкрити морально-психологічний стан героя, то в комедії звичаїв висміювалися традиції, уподобання певного суспільного
В «Міщанині-шляхтичі» головний інтерес глядача прикутий не стільки до сюжетної інтриги, яка вмотивовує розвиток подій, скільки до персони самого Журдена, його думок, переживань, а також до загальних норм та правил поведінки двох представлених у п’єс в тодішнього французького суспільства — буржуа (міщан) і дворян. Є в п’єсі Мольєра і відгуки італійської комедії дель арте та старофранцузького фарсу, зокрема в прийомі введення характерних для цих жанрів паралельних закоханих пар — господарів та їхніх слуг. І всі ці численні й різнопланові жанрові елементи побудови п’єси підпорядковані одній головній меті — створенню комедії, в якій би гармонійно поєднувались професійні художні якості комедійного жанру з високим громадянським покликанням митця — вказувати суспільству на моральні негаразди, які потребують виправлення.
И Пушкин, и Гоголь, и Лермонтов отразили в своих произведениях возникшее в обществе несоответствие: мода на романтизм сочеталась в конце двадцатых, в тридцатых и начале сороковых годов с прагматическим взглядом людей на мир.
Алексей Берестов в «Барышне-крестьянке» А. С. Пушкина (1829) специально для уездных барышень напускает на себя вид романтического, разочарованного героя, а в общении с дворовыми девушками и крестьянками обнаруживает простой и весёлый нрав. Однако душа героя всё-таки пронизана ещё идеалами и мечтами, иначе не пришла бы ему в голову идея дать образование крепостной, «поднять её до себя».
Художник Пискарёв из «Невского проспекта» Н. В. Гоголя (1833−1834), несомненно, романтическая натура, столкновение с грубой реальностью погубило его, но другой персонаж той же повести, поручик Пирогов, гораздо более при ко всяким коллизиям жизни и не готов бороться ни за какие идеалы. Пирогов, преследуя красавицу, попадает в дом Шиллера, но это был «…не тот Шиллер, который написал „Вильгельма Телля“ и „Историю Тридцатилетней войны“, но известный Шиллер, жестяных дел мастер в Мещанской улице».
«Герой нашего времени» М. Ю. Лермонтова — реалистическое произведение. Однако можно ли назвать Печорина реалистическим героем? Это, скорее, романтик, изображённый реалистически.
Интереснее всего, в какие «взаимоотношения» вступают автор и его реалистический роман. Писателю Лермонтову нравится герой, он ему сочувствует как самому себе. Автор, выступающий в роли повествователя, даже «рад» смерти Печорина, поскольку теперь можно опубликовать интересные «записки» Григория Александровича. Кроме того, Печорин сам говорит о своих проблемах и страданиях, но дела его обличают его, и читатель вынужден в итоге разбираться самостоятельно, «положителен» ли «герой нашего времени».
