У містечку Ставища поблизу Києва їх бачила тоді десятирічна Людмила Фоя. Народжена у 1923 році дочка працівника споживчої спілки мала доступ до пайка, який виділяли працівникам державних установ. Але народилася вона в селі на Житомирщині, звідки її батьки виїхали буквально в останній момент - у 1932-му. Якби не це - хтозна, чи відбулася б одна з найбільш авантюрних історій підпілля.
Голодомор уже самим фактом свого існування заперечував увесь попередній досвід українців. Логіку, за якою сімя не голодуватиме взимку, якщо добре працювала на полі, та ще й врожай був добрим. Влаштований "згори" голод позбавляв відчуття того, що селянин може вплинути на власне життя, віднімав мету і осмисленість буття. Тому ті, хто пережив геноцид, у переважній більшості ставали цілком лояльними до режиму, підсвідомо розраховуючи на те, що цей режим не вдарить по них надто сильно наступного разу.
Здавалося б, за таких умов і мови не могло бути про збереження волі до спротиву. Втім, 1941-го року виявилось, що це не так. Радянські війська, а з ними і влада, спішно відступили з території України. Слідом за наступаючими німецькими військами, а часом і випереджуючи їх, на Східну Україну йшли "похідні групи" ОУН. Вони мали намір створити власну, українську адміністрацію і проголосити у Києві відновлення української держави. Однак через різку протидію окупаційної німецької влади, яка не бажала і чути про чиюсь незалежність, ОУНівцям довелося піти у підпілля.
В
