Город из под которого приехал богатырь

Эта вечная борьба двух сторон, наверное, никогда не закончится. Тем не менее, периодически становится больше то добра, то зла. Это уже зависит от нас – людей. Каждый человек имеет право выбора, это касается и выбора поступков. Ведь только от нас зависит пройденный нами путь и то, как он пройден тоже.
Проблема добра и зла относится к категории нравственных проблем и является актуальной во все времена. Многие писатели и поэты рассуждали на эту тему. Например, В.Г.Короленко в рассказе «Огоньки» затрагивает проблему добра и зла и то, как важно человеку самому делать выводы и принимать решения в жизни. В.Г.Короленко пишет о том, что наша жизнь словно море, а мечты – это огоньки, которые то отдаляются, то приближаются. Все зависит от усилий приложенных нами. Михаил Юрьевич Лермонтов в романе «Герой нашего времени» пишет о переливах добра и зла в человеке. Главный герой романа – Печорин предстает перед нами, как разносторонне развитый человек в нем, на протяжении всего произведения проявляются как отрицательные, так и положительные качества. Но достойного применения своим талантам он так и не нашел, потому что окружающее его общество было слишком «напыщенным» и избалованным. Печорин видел ничтожество окружающих его людей, именно поэтому не мог найти себе место среди них. Мы видим, что в каждом человеке есть как положительные черты так и отрицательные, не бывает только плохих или только хороших людей.
Лев Николаевич Толстой по этому поводу рассуждал очень правильно и хорошо. Писатель считал, что если поступок увеличивает любовь и единство людей, то он хороший. А если от поступка людям становится плохо, появляется много отрицательного, то он плохой.
М.Монтель рассуждая на тему добра и зла писал, что весь мир сам по себе – это ни добро и не зло. Мир – это вместилище и того и другого. Добро и зло совмещает в себе наше общество. Поэтому и люди не плохие и хорошие. В каждом из нас как положительные качества, так и отрицательные. Именно поэтому только от людей зависит, каким будет мир и что победит добро или зло.
Наш мир строим мы сами. Люди – вот, что может менять мир и делает его таким, какой он есть. Как сказал великий философ Конфуций: «Легче зажечь одну маленькую свечу, чем клясть в темноте».

Поетична творчість Лесі Українки стала своєрідним висвітленням гідного начала в людині, її прагнення до боротьби проти жорстокості та свавілля можновладців. Наче кинуті в збайдужілі серця учасників цієї боротьбі іскри вогнища Прометея, її вірші запалювали серед людей вогонь нескореності долі, допомагали знайти єдиний вірний шлях в майбутнє, який приведе до кращого, вільного та незалежного життя.

Безсмертна творча спадщина Лесі Українки стала неоціненним внеском не тільки в українську літературу, а й культуру усього прогресивного людства. В українській поезії вона стала продовжувачкою, а точніше, спадкоємницею українського генія Т . Шевченка та вогненної поезії І. Франка. Ще один відомий митець української літератури М. Рильський вважав Лесю Українку «не тільки найбільшою жінкою-письменницею в світі, а й одним з найоригінальніших світових поетів».

Перші кроки талановитої української письменниці у чарівний світ літератури були схожі на весняне пробудження природи після довгого зимового сну. Вже в перших своїх поетичних збірках вона шукала свій естетичний ідеал. Яким повинен бути справжній митець, що він винен принести людям, яке слово винен зронити? Вже тоді у рядках її віршів з’явилися і «безжалісні мечі», і «вогнисті блискавки», і багато інших, не менш яскравих порівнянь поетичних творів зі справжньою зброєю, потрібною у боротьбі проти поневолювачів українського народу. Леся Українка щиро вболівала через те, що не має можливості і сама зі зброєю в руках примкнути до лав борців за краще майбутнє рідної землі. Мабуть, тому увесь вогонь своєї душі вона вклала в слово – єдину доступну їй зброю:

«Тільки життя – за життя! Мріє, станься живою!

Слово, коли ти живе, статися тілом пора».

Участь у визвольній боротьбі письменниця вбачала у служінні рідному народові через власний внесок у розвиток української літератури і культури. Вона була впевнена, що поет, у першу чергу, повинен бути лицарем та захисником скривджених і поневолених. Наприклад, у своїй поемі «Давня казка» Леся Українка каже:

«Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки

Золоті надіти кайдани!»

Коли знайомишся з поетичної творчістю Лесі Українки, стає зрозумілим, що свій ідеал письменниця створювала на основі власних філософських поглядів та політичних переконань. Звідси її розуміння того, що справжня поезія – це велика сила, яка здатна до знедоленим у боротьбі проти тиранії, здатна до людині визначитися у вирі історичних шляхів та переплетінь доль. Своїм обов’язком Леся Українка вбачала «сіяти квіти на морозі» і доти поливати їх гіркими сльозами, доки не розтане лід зла і гніту, доки не зійдуть квіти щастя. Вона усе своє життя підіймала «на гору круту крем’яну» важкий камінь і робила це з усмішкою на вустах, усе життя шукала «зірку провідну, ясну владарку темних ночей», яка б освітила шлях українського народу до щастя. Вона була упевнена, що справжній митець повинен у будь-яких обставинах разом із народом переживати і страждання, і сум, і радість.