Написать сочинение на тему "я мечтаю"

Повесть «Детство» – это первая часть автобиографической трилогии Максима Горького. Произведение вышло в свет в 1913-1914 году. В нем наглядно описаны детские воспоминания, впечатления и переживания главного героя – маленького Алеши Пешкова. После смерти отца, он был вынужден переехать в дом бабушки с дедушкой в Нижнем Новгороде. Помимо них в доме жили его дядья, тетки, двоюродные братья, приемные дети и прочие персонажи. В доме мало кто ладил друг с другом: дядья часто ссорились до драк, дед порол внуков за малейшие провинности, над мастерами красильной издевались, бабушку не слушались, а мать Алеши хотели лишить приданого.
Бабушка, Акулина Ивановна Каширина, занимала особое место в жизни мальчика. Ее он любил больше всех, так как она была человеком добрым и отзывчивым. Она первой приходила на детям и внукам, когда они в ней нуждались. Так, когда умер отец Алеши, а сам он заболел, она приехала в Астрахань им. Варвара, мать Алеши, тогда была беременна вторым и у нее из-за переживаний начались преждевременные роды. После родов они все вместе на пароходе поехали в Нижний Новгород. Акулина Ивановна была крупной женщиной с большой головой, темными, густыми волосами и забавным рыхлым носом. Она любила нюхать табак и рассказывать сказки, каких знала невидимое множество.
В представлении Алеши бабушка являлась этаким связующим звеном между ним и жестоким миром. Она всегда старалась его защищать от гнева деда, ласково с ним обращалась, создавала в доме уют. О доброте и заботливости Акулины Ивановны говорит и ее отношение к чужим людям. Так, например, когда много лет тому назад им подкинули Ивана-Цыганка, она не бросила ребенка, а воспитала как родного. Соседи тоже любили ее, приходили за советом, так как она знала все целебные травы. Она была полной противоположностью деда – маленького сухонького старичка с острым носом. Василий Васильич был жадноват и недобр к окружающим. Как казалось Алеше, даже богам они молились разным. Со временем он стал настолько скупым, что разделил хозяйство, чтобы не кормить бабушку. Она же, будучи искусной кружевницей, занялась своим ремеслом, чтобы как-то прокормить себя и внука.
Для него она была единственным лучом света в доме Кашириных. Акулина Ивановна заменила мальчику мать, которая была безответственна и переменчива. Вспоминая о ней уже, будучи взрослым, писатель приносит запоздалую благодарность. Ведь именно бабушка привила ему любовь к слову своими сказками и национальным фольклором.

Моє враження від новели Рея Бредбері “Посмішка”

Моє враження від новели Рея Бредбері “Посмішка”

Коли я читаю новели Рея Бредбері, у мене виникає якесь тяжке відчуття. Він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети Земля та її “хазяїв”. Письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, настроєний дуже песимістично. Людство, з точки зору Бредбері, само собі вкорочує життя, гублячи свій дім, руйнуючи красу Землі, маленького куточку Всесвіту, створеного Богом для щастя людини.

Поринаючи з перших рядків в зміст новели,

відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Міста зруйновано, доріг немає, земля пересичена радіоактивними брудом так, що вночі світиться. Люди в якомусь лахмітті, брудні. Вони ненавидять своє минуле, ненавидять і теперішнє. У них нема майбутнього. Що ж у них залишилось? Тільки якісь сумнівні дикі радощі доруйнувати те, що залишилося від цивілізації. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину “Мона Ліза”, яку тримають поліцейські і слідкують за тим, щоб в неї не кидали камінням. Жінка на полотні дивилась на цей натовп навів людей і всміхалась таємничо-печально. Хлопець теж

дивився на її посмішку, і серце його калатало у грудях, а в душі звучала музика. Більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. Вона красою своєю пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно вмерли. Він не міг ганьбити красу. А далі взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. Це апофеоз відлюдності. “У натовпі вили, а руки клювали портрет, мов голодні птахи.” Тому вдалось у цьому дикому натовпі вирвати і собі шматок картини. Ховаючи його, він стиснув руку біля грудей. Схлипуючи, Том побіг туди, де тепер був його дім, якщо залишки силосної башти можна було ним назвати… Сім’я зустріла його хропінням та стусанами спросоння. У місячному сяйві Том розтулив пальці, розглядів шматок замальованого полотна і побачив Посмішку. Вона лежала на його долоні. Хлопчина дивився на неї і повторював про себе: “Посмішка, чудова посмішка… “

Закривши очі, Том продовжував бачити її в темряві. Ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. А світ був мовчазний… Так закінчується оповідання. Страшна кінцівка, безутішна, як темна ніч… Але автор ніби залишає шматочок надії. Вона, надія, живе в серці дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадає добра, любові, злагоди і відновлення. Наполегливо звучить в цьому оповіданні думка Достоєвського “Краса врятує світ”. Бредбері стверджує, що у людства є надія. І вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. Але ж як мало залишається таких чистих душ і серед дітей. Сучасність лякає мене привидами – відлюдками, яких змалював в майбутній долі людства письменник. Не дай нам, Боже, дожити до таких часів!

Объяснение: