Это стихотворение - своего рода крик одиночества.
Написано оно было в день второй ссылки Лермонтова на Кавказ.
В первой строфе Лермонтов прямым текстом сравнивает себя с тучами:
Тучки небесные, вечные странники!
Степью лазурною, цепью жемчужною
Мчитесь вы, будто как я же, изгнанники
С милого севера в сторону южную.
Поэт ощущал себя изгнанником, которого отправили на юг - на Кавказ. Как и тучки, он мчится вперед и не может остановиться.
Вторая строфа полна вопросов к тучками, что же их гонит? Но на деле это ответы - причины того, что Лермонтову пришлось уехать, несмотря на то, что он не хотел покидать родину:
Кто же вас гонит: судьбы ли решение?
Зависть ли тайная? злоба ль открытая?
Или на вас тяготит преступление?
Или друзей клевета ядовитая?
Напомню - сослан поэт был после дуэли, которая в то время уже считалась преступлением. Да и клеветы, зависти и злобы в его жизни было достаточно.
А в третьей строфе уже можно увидеть противопоставления себя тучкам:
Нет, вам наскучили нивы бесплодные...
Чужды вам страсти и чужды страдания;
Вечно холодные, вечно свободные,
Нет у вас родины, нет вам изгнания.
Тут даже можно уловить горечь поэта от того, что в отличие от тучек, ему есть что терять, он страдает от изгнания и разлуки с родиной, а у тучек нет ни страстей, ни родины, ни других привязанностей, и потому они по-настоящему свободны
"Кожен з нас " Нерідко бачить на вулицях молодих хлопчаків, одягнених в армійську форму. I тоді ми розуміємо: це солдати, це хлопці, які "виконують свій священний обов'язок" служать Батьківщині, щодня готов стати на їЇ захист. Можна по-різному ставитися до факту служіння в армії. Немає, мабуть, такої людини, яка б не чула про страшних "дідів", що нібито знущаються над молодими солдатами, про жорстоких злих офіцерів, про погане харчування, холодні казарми тощо. А ще слід врахувати, що із цивільного життя цих хлопців два роки викреслюютьс... Просто жах якийсь, а не армія! Але на цю справу варто подивитися з іншого боку. Служіння Батьківщині в усі роки і століття вважалося справою благородною, вартою щирої подяки співвітчизників. Ще за часів Київської Русі чоловіків набирали до війська. Були такі, щовважали військову службу справою свого життя, професією, а відтак усе життя проводили на княжій службі. Були й такі чоловіки, які займалися хліборобством, скотарством, ремісництвом, не маючи бажання ставати княжими дружинниками. Однак у часи лихоліття, коли вороги загрожують рідній країні, піднімались на її захист усі русичі: і професійні військові, і цивільні громадяни. Адже вони розуміли, що захист рідної землі це обов'язок кожного
