У кого есть будьте добры нужно

Михаил Александрович Шолохов, создавая роман-эпопею “Тихий Дон” в переломные годы революции и гражданской войны, большое место уделяет женщине-казачке: ее нелегкому труду в поле и дома, ее горю, ее щедрому сердцу. Незабываем образ матери Григория — Ильиничны. Вся жизнь ее в труде. Немало побоев приняла она от буйного и своенравного мужа, немало тревог познала, немало потерь перенесла она за годы войн: империалистической и гражданской. Ильинична — скромная и трудолюбивая женщина, она обладает мудрым умом, мужественным и твердым характером, большим, любящим сердцем. Она сумела обуздать и Пантелея Прокофьевича: незаметно, но твердо руководит им. Это под ее Влиянием муж не пустил в дом брата Натальи, Митьку Коршунова, узнав, что тот вырезал семью Михаила Кошевого. “Не хочу, чтобы ты поганил мой дом! И больше чтоб нога твоя ко мне не ступала. Нам, Мелеховым, палачи несродни, так-то!” — решительно заявил старик, руководимый суровым взглядом Ильиничны. 
    Самую горячую любовь питала Ильинична к своему младшему сыну Грише. Его до последней минуты ждала она с войны, потеряв и мужа, и старшего сына, и обеих невесток. Перед смертью, собрав последние силы, вышла она ночью из хаты. “Светил полный месяц. Со степи набегал ветерок. От прикладка соломы на голый, выбитый каменными катками ток ложилась густая тень... Ильинична долго смотрела в сумеречную степную синь, а потом негромко, как будто он стоял тут же возле нее, позвала: 
    — Гришенька! Родненький мой и уже другим, низким и глухим голосом сказала: — Кровинушка моя!” 
    Преданно любит Григория и робкая Наталья. Ее любовь самоотверженная, покорная, но непонятны Наталье тяжелые думы, терзавшие Григория. Настоящую родственную душу находит Григорий в Аксинье. Когда Наталья упрекает ее за то, что та отнимает отца у детей, Аксинья отвечает: “У тебя хоть дети есть, а он у меня... один на всем белом свете! Первый и последний. Знаешь что? Давай о нем больше не гутарить. Жив будет он, оборонит его от смерти царица небесная, вернется — сам выберет...” 
    Аксинья пронесла любовь к Григорию через всю свою трудную, исковерканную жизнь. Простая, неграмотная казачка, она обладала сложной, богатой душой. Писатель часто передает чувства, волнующие Аксинью, через восприятие ею окружающей природы. Вот после тяжелой болезни Аксинья впервые вышла на крыльцо и долго стояла, опьяненная свежестью весеннего воздуха. “Иным, чудно обновленным и обольстительным, предстал перед нею мир. Блестящими глазами она взволнованно смотрела вокруг, по-детски перебирая складки платья. Повитая туманом даль, затопленные талой водой яблони в саду, мокрая огорожа и дорога за ней с глубоко промытыми колеями — все казалось ей невиданно красивым, все цвело густыми и нежными красками, будто осиянное солнцем”. 
    Жизнь без Григория, без любви была для Аксиньи невыносима, поэтому на призыв любимого ехать с ним она отвечает: “Гришенька, миленький, поползу...” Яркая, порывистая, самоотверженная Аксинья остается надолго в памяти читателей. 
    Немалое достоинство роману “Тихий Дон” придает сочетание эпического изображения великих исторических событий с удивительной лиричностью повествования, передачей тончайших интимных переживаний людей, раскрытием их самых сокровенных чувств и мыслей, и в большей мере это относится I к описанию женских образов простых русских женщин. 

Головні герої повісті Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки» два хлопчика, які живуть у селищі Васюківка - Ява Рень і Павлуша Завгородній - бешкетники, фантазери і порушники дисципліни.

У Яви руде волосся, а обличчя густо вкрите веснянками. Ява енергійний і відчайдушний, саме він є ініціатором геніальних ідей: то метро під Васюківки прокласти, то влаштувати бій биків, то побудувати підводний човен.
У нього унікальне і незвичайне ім'я Ява. Насправді його звуть Іван, але коли він був маленький, і його запитували, як тебе звати, то він говорив, Ява, а останні букви ковтав, так його в селі й прозвали Ява.
Павлуша - кращий друг Яви. Він більш урівноважений і спокійний хлопчик, любить малювати, мріє стати льотчиком, але не менше Яви любить різноманітні пригоди і таємниці.
Розповідь з добрим гумором про чудові, веселі пригоди і кумедні відкриття українських хлопчаків - двох нерозлучних друзів, які й дня не можуть прожити без пригод. Про пригоди, які чекають нас прямо за порогом дому, якщо вистачає фантазії їх побачити. А фантазії у героїв цього твору, вище даху.
Одна лише ідея будівлі метро від сараю до свинарнику чого коштує? ! І адже майже вийшло ... Зовсім трохи прорити залишилося, та свиня в тунель провалилася.
Нудьгувати друзі не вміють. Як не звикли і сумувати. Не вийшло тут - знайдемо іншу справу. Кожен день нова пригода. Одне смішніше іншого. Причому, все виходить як би само собою, так легко і невимушено.
Васюковскіе « тореадори » завжди мають благородні наміри, але на жаль, іноді потрапляють в прикрі ситуації. Нерозлучні друзі, обмірковуючи вчинки, вміють усвідомити свої помилки і намагаються їх не повторювати, хоча відразу ж вигадують і здійснюють нові авантюри.
Задумка про метро була просто грандіозна, найголовніше - система оплати: з усіх 3 копійки, родичі безкоштовно, а з вчительки математики - 5 копійок.
Коли я читала розповідь, то проти волі переживала разом з героями емоції, які відчували вони, то разом з героєм втягувала голову в плечі від сорому, то відчувала, як з глибини душі піднімається гордість за свого друга ...
Хлопчаки показані такими, як є в нашому житті. Читаючи про цих бешкетників, шкідників, мрійників про пригоди і подорожі, віриш, що це живі справжні хлопці . З ними трапляється і веселе і сумне, вони сваряться і миряться, загалом живуть звичайним хлоп'ячім життям.
За їх вчинками, ми бачимо, що це справжнi, віддані й вірні друзі. Дружба. Так дружити можуть тільки діти. Щиро, віддано і з самопожертвою заради спільної справи і друга .. А ще, це дуже сміливі хлопчики. Коли вони зрозуміли, що собака потрапила в колодязь, то не роздумуючи вирішили її врятувати, не дивлячись на небезпеку.
«Тореадори з Васюківки» - це не тільки смішний розповідь про витівках. Ця книга насамперед про справжню дружбу. Хлопчики показують приклад того, як треба дружити. Вони справді готові один за одним і в вогонь, і в воду, ділять разом не тільки радості, а й печалі.
І мені здається, що якби у них з'явився ще один друг, то і йому було б так само весело і ніколи було б нудьгувати. А ще він би знав, що його самого не кинуть у біді і ніколи не зрадять. Таких друзів мати не соромно, про таких друзів можна тільки мріяти, вони не роздумуючи прийдуть на до завжди виручать в будь-якій ситуації. Я бажаю кожному мати таких друзів.