Автор у цьому оповіданні навіть імені не надає своєму героєві, бо на його місці може бути-будь хто, будь-хто може зрозуміти, що головними цінностями у нашому житті є не гроші, а справжні людські якості – дружба, взаємодо турбота про інших. Тому й називає письменник головного героя просто Людиною, але Людиною з великої літери. І це достатньо символічно, тому що ця Людина у всіх випробуваннях на своєму життєвому шляху на втрачає людського обличчя. Головний герой оповідання завжди поводиться у відповідності з нормами моралі, і це на відміну від іншого персонажу, очі якого засліплені блиском золота, а душа якого затьмарена жагою до збагачення. Ім’я цього персонажу у творі Д. Лондона «Жага до життя» – Білл.
Протиставлення двох чоловіків дає нам змогу краще зрозуміти, хто з них обрав дійсно правильний шлях. За сюжетом оповідання Білл зраджує свого напарника і залишає його без підтримки у складній, навіть небезпечній ситуації. Його товариш ледве тягає ноги, кульгає, одну з ніг він підвернув. Але для Білла головне – це золото, він не може його кинути, бо жага до збагачення переважила в цій людині всі інші почуття, навіть інстинкт самозбереження. А той, хто залишився справжньою Людиною, йде по слідам Білла гає все, що відбувається з його недавнім товаришем.
В решті-решт Людина бачить, що Білл так і не кинув золота, саме тому він і загинув. Це досить гіркий урок для інших. Перш за все це трапилося тому, що Білл втратив людські почуття і бачив перед собою лише блиск золота. Він був надто жадібний, але чи потрібно тепер йому золото? Та мертвим вже нічого не потрібно і не має ніякої користі бути майже багатою людиною і загинути. Краще вижити, навіть відмовившись від мішка з цим презренним металом. Людина це розуміє і залишає золото, яке в тих обставинах було лише зайвим у дорозі тягарем. Відчуваючи надзвичайний голод, Людина все ж-таки залишає останки Білла, по-людськи ставиться до нього і до мертвого, навіть після того, як Білл його зрадив. Зібравши усі сили, що залишилися, Людина бореться із хворим вовком і перемагає його у жорстокому нерівному двобою. Перемагає Людина і страшний холод Аляски. Не дає вона смертельним золотим блиском занапастити свою душу. Перемагає, бо у всіх випробуваннях залишається сильнішою. Залишається сильнішою не завдяки багатству, а завдяки тому, що у найскладніших ситуаціях не втрачає людські цінності и завжди залишається Людиною з великої літери.
Образом Манилова Гоголь начинает галерею помещиков. Перед нами возникают типические характеры. В каждом портрете, созданном Гоголем, по его словам, «собраны черты тех, которые считают себя лучше других». Уже в описании деревни и поместья Манилова проявляется сущность его характера. Дом расположен на очень невыгодном, открытом всем ветрам месте. Деревня производит убогое впечатление, так как Манилов совсем не занимается хозяйством. Вычурность, слащавость раскрываются не только в портрете Манилова, не только в его манерах, но и в том, что покосившуюся беседку он называет «храм уединенного размышления», а детям дает имена героев Древней Греции. Сущность характера Манилова — совершенная праздность. Лежа на диване, он предается мечтам, бесплодным и фантастическим, которые никогда не сможет осуществить, так как всякий труд, любая деятельность ему чужды. Его крестьяне живут в нищете, в доме царит беспорядок, а он мечтает о том, как хорошо бы построить через пруд каменный мост или от дома повести подземный ход. Обо всех он отзывается благосклонно, все у него препочтительнейшие и прелюбезнейшие. Но не потому, что он любит людей и испытывает к ним интерес, а потому, что ему нравится жить беззаботно и удобно. О Манилове автор говорит: «Есть род людей, известных под именем: люди так себе, ни то ни се, ни в городе Богдан, ни в селе Селифан, по словам пословицы». Таким образом, автор дает понять, что образ Манилова типичен для своего времени. Именно из сочетания подобных качеств и происходит понятие «маниловщина».
