Чи замислювались ви хоч раз, чи потрібно говорити про донкіхотів у нашому житті? Та й чи виникають такі типи у сьогоденні та яка ймовірність їх виникнення? Ну, що ж?
З одного боку, якби Алонсо перетворився на донкіхота у наше сторіччя індивідуалізму, коли одній людині байдуже до психологічного стану іншої, до її думок та вчинків, до її долі взагалі, якихось перепон на шляху такої магічної метаморфози не виникло б… Але ж є й інший бік: тепер людина, як на мою думку, більше обмежена обставинами: робота, родина, та й взагалі, більш дрібне, тобто купа так званих «соціальних прив’язок» не дає змогу сучасній людині уявити себе кимось й помандрувати собі боротися зі злом… Ми більш закорінені у навколишній світ: у «територію», у соціум тощо
«Датою народження» жанру детективу вважається 20 квітня 1841 року, коли було вперше надруковане оповідання Едгара По «Вбивство на вулиці Морг», а згодом «Таємниця Марі Роже» (1843) і «Украдений лист» (1844), спільним головним героєм яких був меланхолійний приватний детектив та інтелектуал Дюпен.
провідні ознаки детективу.
1) наявність злочину й загадки, пов’язаної з ним;
2) злочин повинен бути розкритий не за до збігів, випадковостей чи фантастичних подій, а виключно логічним методом;
3) образ сищика (слідця) — того, хто розгадує таємницю, який має бути найрозумнішим серед персонажів і не може бути злочинцем;
4) у слідця має бути щиросердний друг, який ігає за розгадуванням таємниці, а нерідко розповідає про хід розслідування читачам;
5) мінімум описів і відсутність розлогих характеристик;
6) читач має рівні з персонажами можливості для розкриття загадки, він неначе включений у процес розумової дії, пов’язаної з розслідуванням;
7) у фіналі загадка обов’язково має бути розгадана, а зло викрите.
Объяснение:
