Написать краткое содержание 3 абзаца А.С Пушкин «выстрел»

Роман А. С. Пушкина «Дубровский» был написан в 1832 году. В нем писатель показывает жизнь русского дворянства начала 19 века. В центре повествования находится жизнь двух дворянских семей - Троекуровых и Дубровских.
Кирила Петрович Троекуров из-за глупой ссоры решил лишить своего давнего друга Андрея Гавриловича Дубровского его имения. Оба приятеля были страстными охотниками. Но Дубровский не мог позволить себе держать хорошую псарню. Как-то раз он не смог удержаться от завистливых слов: «…псарня чудная, вряд людям вашим житье такое ж, как вашим собакам» . На эту фразу обиделся псарь Троекурова. Он сказал Дубровскому, что некоторые дворяне могут позавидовать житью собак его хозяина.
Это послужило поводом к серьезной ссоре, закончившейся судебным разбирательством. Из-за этой жестокой судебной тяжбы Андрей Гаврилович сильно заболел. Он слег. Няня, ходившая за ним, решила написать обо всем сыну помещика – Владимиру Дубровскому.
Этот молодой человек воспитывался в Кадетском корпусе и теперь служил в гвардейском полку в Петербурге. Отец баловал Владимира, ни в чем ему не отказывал. Молодой Дубровский кутил, влезал в долги и мечтал о богатой невесте.
Но, узнав о страшном известии, Владимир тут же бросился в Кистеневку. На его глазах отцу становилось все хуже и хуже. И однажды, встретившись с Кирилой Петровичем, Дубровский-старший не выдержал. С ним сделался удар, и он умер.
Владимир стал считать Троекурова своим кровным врагом. Да и тот, увидев дерзкого сына соседа, продолжал войну. Она закончилась тем, что Кистеневку вместе со всеми людьми отдали во владение Троекурова.
Последний вечер в имении был для Владимира полон печали и воспоминаний. Автор часто упоминает о том, что молодому Дубровскому не хватало семьи, домашнего уюта. У него рано умерла мать, он плохо знал своего отца, но испытывал к нему большую привязанность. После смерти родителя Владимир чувствовал глубокое одиночество. В последний вечер он сел перебирать отцовские бумаги и случайно нашел письма покойной матери. Зачитавшись этими письмами, он окунулся в атмосферу семейного уюта и позабыл про все на свете.
Для Владимира была невыносима мысль о том, что его родовое имение может отойти врагам. Поэтому он принял решение поджечь дом. Герой не хотел жертв, велел отпереть все двери перед поджогом, но крепостной Архип не послушался своего барина. Из-за него в пожаре сгорели и приказные.
Дубровский забрал своих верных крепостных крестьян, к которым относился по-отечески, и ушел с ними в лес. Этот герой сделался благородным, но жестоким разбойником. Удивительно было одно – он щадил поместья Троекурова, всегда обходил их стороной. Позже мы узнаем, что уже тогда Владимир полюбил Машу Троекурову и поэтому не трогал имение ее отца.
Почему Дубровский стал именно разбойником? Не найдя защиты у закона, он решил тоже жить по неписаным правилам – правилам силы и жестокости. Но его благородная натура все-таки ограничивала героя в этом, делала его «благородным разбойником» .
Я считаю, что симпатии автора на стороне Дубровского. Ведь это благородный, честный, добрый человек, умеющий любить и прощать. Он хорошо относится к своим крестьянам, видит в них не слуг, а людей. Это очень важно.
Владимир Дубровский смел и решителен. В критической ситуации он умеет быстро принимать решения и находить выход из любого положения. Вспомним хотя бы эпизод с «медвежьей комнатой» , когда Дубровский пришел в дом Троекурова под видом учителя Дефоржа. Оказавшись один на один с медведем, Владимир поборол страх и застрелил хищника. Тем самым он вызвал невольное уважение и у Троекурова.
Даже став разбойником, Владимир не преступал свои стойкие моральные принципы. В Дубровском оказалось достаточно мудрости, чтобы разглядеть в Маше Троекуровой ее самые лучшие качества, несмотря на то, что она дочь его злейшего врага. Недаром Пушкин подчеркивает все самое хорошее в Дубровском, называя его «благородным разбойником».)

Объяснение:

Ідеї гуманізму - духовна основа розквіту мистецтва епохи Відродження. Мистецтво Відродження пройнятий ідеалами гуманізму, воно створило образ прекрасного, гармонійно розвиненої людини. Італійські гуманісти вимагали свободи для людини. "Але свобода в розумінні італійського Ренесансу, - писав його знавець А. К. Джівелегов, - мала на увазі окрему особистість. Гуманізм доводив, що людина у своїх почуттях, у своїх думках, у своїх віруваннях не підлягає ніякій опіці, що над ним не повинно бути силою волі, який заважає йому відчувати і думати як хочеться ". У сучасній науці немає однозначного розуміння характеру, структури і хронологічних рамок ренесансного гуманізму. Але, безумовно, гуманізм варто розглядати як головне ідейний зміст культури Відродження, невіддільної від усього ходу історичного розвитку Італії в епоху почалося розкладання феодальних і зародження капіталістичних відносин. Гуманізм був прогресивним ідейним рухом, який сприяла утвердженню кошти культури, спираючись, перш за все на античне спадщина. Італійський гуманізм пережив ряд етапів: становлення в XIV столітті, яскравий розквіт наступного століття, внутрішню перебудову і поступові впаду у XVI столітті. Еволюція італійського Відродження була тісно пов'язана з розвитком філософії, політичної ідеології, науки, інших форм суспільної свідомості і, у свою чергу, зробило потужний вплив на художню культуру Ренесансу.

Відроджені на античній основі гуманітарні знання, що включали етику, риторику, філологію, історію, виявилися головною сферою у формуванні і розвитку гуманізму, ідейним стрижнем якого стало вчення про людину, її місце і роль в природі і суспільстві. Це вчення складалося переважно в етиці і збагачувалося в самих різних областях ренесансної культури. Гуманістична етика висунула на перший план проблему земного призначення людини, досягнення щастя його власними зусиллями. Гуманісти по-новому підійшли до питань соціальної етики, у вирішенні яких вони спиралися на уявлення про потужність творчих здібностей і волі людини, про її широкі можливості побудови щастя на землі. Важливою передумовою успіху вони вважали гармонію інтересів індивіда і суспільства, висували ідеал вільного розвитку особистості і нерозривно пов'язаного з ним удосконалювання соціального організму і політичних порядків. Це надавало багатьом етичним ідеям і вченням італійських гуманістів яскраво виражений характер.

Багато проблем, що розроблялися в гуманістичній етиці, знаходять новий зміст і особливу актуальність у нашу епоху, коли моральні стимули людської діяльності виконують усе більш важливу соціальну функцію.

Гуманістичний світогляд став одним з найбільших прогресивних завоювань епохи Відродження, які надали сильний вплив на весь подальший розвиток європейської культури.

Реформація зіграла важливу роль у становленні світової цивілізації. Не проголошуючи ніякого певного соціально-політичного ідеалу, не вимагаючи переробки суспільства в ту або іншу сторону, не роблячи ніяких наукових відкриттів або досягнень на художньо-естетичному терені, Реформація змінила свідомість людини, відкрила перед нею нові духовні обрії. Людина отримала свободу самостійно мислити, звільнився від опіки церкви, отримав найвищу для неї санкцію - релігійну на те, щоб тільки власний розум і совість диктували йому, як слід жити. Реформація сприяла появі людини буржуазного суспільства - незалежного автономного індивіда з свободою морального вибору, самостійного і відповідального у своїх судженнях і вчинках.