Головний герой повісті М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять» – маленький хлопчик Михайлик, який сприймає оточуючий його світ щиро і безпосередньо. Усе, що відбувається навколо нього – це справжня казка і диво. Як і кожна щаслива людина, Михайлик вміє насолоджуватися життям. Звичайні речі дарують йому справжнє щастя.
Проблеми, які турбують Михайлика, для когось, на перший погляд, можуть здатися дрібними, але для нього вони надзвичайно важливі: як пробратися до театру, як пройти босим до хати так, щоб не побачила мама, де дістати цікаву книжку.
Хоч Михайлик ще маленький хлопчин, вже у цьому віці про нього можна сказати, що він щира і добра людина, яка поважає дорослих та їхню працю, вміє відрізняти злих людей від добрих, лицемірів від щирих, людина, яка більш за все хоче навчатися у школі і стати вчителем. Люблять Михайлика й оточуючі: дівчина Люба ставиться до хлопця як до гарного друга, Мар’яна намагається йому до а дядько Себастьян з задоволенням провидить з Михайликом вільний час.
Повість розпочинається красивою і дуже хвилюючою картиною: «Прямо над нашою хатою пролітають лебеді». На крилах своїх вони несли життя і весну. «А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі, по білим хмарам, і вони забриніли, як скрипка. Я тягнусь догори і сам собі не вірю: від за річки знову над нашою хатою пролітають лебеді! А вища скрипка і срібний відгомін бринять, єднаються над моїм дитинством, підіймають на крила мою душу і забирають її в нерозгадану далину. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі..». Це ще один образ твору, скоріше символ лебединої краси і символ швидкоплинних, неповторних років дитинства, які допомагають відчути цей світ набагато досконалішим, добрішим і кращим. Саме таким його бачив Михайлик, саме таким його бачив і письменник М. Стельмах.
Цікаво, але в повісті «Гуси-лебеді летять» немає негативних персонажів. Щодо позитивних образів, то найбільш цікавими є рідні Михайлика – його мати та батько, дід Дем’ян і бабуся. Дідусь хлопчика був незвичайно вмілою людиною і мав «золоті руки». Він настільки багато усього вмів, настільки багато допомагав людям, що його «знав увесь повіт». Найдорожчими для дідуся була «земля, вірна жінка і пісня». Він настільки поважав свою дружину, що коли пізно повертався з заробітків, не смів її будити і проводив ніч під її вікном. «…Біля вікна дружини і прихопив мого діда останній осінній сон і простуда». Дід Дем’ян занеміг і незабаром помер. Не надовго пережила свого чоловіка і бабуся Михайлика.
Хлопчик дуже любив свою бабусю. А тій найбільш усього подобалося поратися в саду. Вона розмовляла з деревами, наче з родичами, і Михайликові це дуже подобалося. Це була людина, що народилася ще за часів кріпацтва. Вона не мислила свого життя без дідуся Дем’яна: «…Уже й життя минуло їхнє, та й досі мої старі жили, наче молодята: не тільки на людях, а й поміж собою вони увесь вік були делікатні, уважні, привітні». Тому, мабуть, і не змогла вона залишатися на цьому світі самотньою. Пожурилася, прибрала у хаті, та й померла на наступний день.
В образі батька Михайлика Панаса Дем’яновича письменник втілив вікову селянську мудрість і доброту, що так характерна для звичайних, чемних трудівників-хліборобів. Все своє життя батько працював на землі, на тій загорьованій десятинці, що і годувала, і зодягала, і на світі держала його і сім’ю.
Мати Михайлика Ганна Іванівна виступає у творі як найбільша захисниця краси. Вона здається справжньою жінкою-берегинею, яка й навчила Михайлика любити красу звичайного соняшника, ранкового туману, калини і вранішньої роси. Ганна Іванівна не вміла писати і читати, та книгами для неї були огород і сад, трави і квіти, хліб і поле. Вона хоч і жила усе життя в нестатках, ніколи не дорікала на свою долю. Вона дуже любила своє небагате господарство, свій садок, свій огород і своє село. Невтомна трудівниця, вона й сина свого привчила до праці, навчила у праці знаходити найвищу радість: «…Як свята, очікувала садіння, косовиці, жнив; вона любила, щоб снопи були гарними, як діти, а полукіпки, наче парубки — плече в плече. І дуже полюбляла в жнива після праці лягти на воза і дивитись на зорі, на Чумацький Шлях, на Стожари і на отой Віз, що народився із дівочих сльозин».
Ще один цікавий персонаж повісті «Гуси-лебеді летять» – шкільна приятелька і перша подруга Михайлика Люба. Ця дівчинка була самою добротою і щедрістю, вона мовби випромінювала сонце. Люба була справжньою лісовою царівною, надзвичайно чуйною дівчиною, яка знала дуже багато таємниць природи. Це саме вона до прийняти рішення родині Стельмахів не виїжджати у Херсонські степи з Поділля.
Отже, завдяки героям повісті, твір М. Стельмаха наскрізь пронизаний добротою, гідністю, любов’ю до краси рідної землі і праці. Саме завдяки їм повість вчить нас поважати головні людські цінності і ніколи не забувати про оточуючих людей, про оточуючий нас світ.
Главный персонаж романа Л.Н.Толстого «После бала» Иванович Васильевич делится воспоминаниями о своей молодости. Все произведение писателя как будто делится на две части: на описание самого бала и на произошедшие после него события.
Рассказчик во всех подробностях описывает богатое убранство зала, прекрасных дам в великолепных нарядах музыкантов и их музыку, от которой на душе становится тепло и радостно. Иван Васильевич испытывает эйфорию не только от этого, а ещё и от того, что рядом с ним находится его любимая девушка Варенька, в которую он безумно влюблен.
Варя приехала на бал со своим отцом. Красивый, подтянутый полковник обладает всеми качествами, присущими настоящему джентльмену: он вежлив, учтив, а самое главное (в частности, для Василия Ивановича), он обожает свою дочь. Когда наблюдаешь за дочерью с отцом в танце, невольно начинаешь любоваться этой очаровательной и изысканной парой.
Вторая половина произведения полностью противоположна первой. Она даже описывается в таких мрачных тонах, что сразу чувствуется огромный контраст между этими двумя частями романа.
Иван Васильевич становится нечаянным свидетелем отвратительной сцены, в которой одного несчастного солдата, совершившего гонят под грубую музыку через строй, а со всех сторон на него сыплются удары. Отец Вареньки, полковник, заметив, что один из солдат бьёт беднягу недостаточно сильно, начал избивать служивого, при этом яростно крича: «Будешь ещё мазать? Будешь?».
Иван Васильевич был поражен и обескуражен увиденным. Полковник предстал перед ним совершенно в другом свете. От дружелюбия и светских манер не осталось и следа. Перед ним был жестокий, наглый и безжалостный человек, который без капли сочувствия наблюдал за издевательством над солдатом и к тому же высказывал свое недовольство тем, что провинившегося избивают с недостаточным усердием.
Будучи человеком от природы впечатлительным, Иван Васильевич тяжело переживает разыгравшуюся перед ним трагедию. Любовь к Вареньке начала потихоньку угасать и вскоре их отношения сошли на нет. Рассказчик не мог ничего с собой поделать, ведь каждый раз, заглядывая в прекрасные глаза любимой девушки, перед ним всплывала ужасная сцена наказания солдата, главным героем которой был её отец.
Иван Васильевич так и не понял, как можно быть таким двуличным человеком, настолько разным в разных ситуациях. Автор романа заставляет читателя задуматься над вот каким во можно ли оправдать жестокость человека, ссылаясь на его служебный долг?
Вариант 2
Герой рассказа Л.Н. Толстого «После бала» Иван Васильевич рассказывает историю, произошедшую с ним в молодости, в 40-е годы 19 века, и повлиявшую на его дальнейшую жизнь, утверждая, что все дело в случае.
В центре истории – бал и потрясение от событий, случившихся после него. Автор детально описывает сцену бала. Сверкающая огнями зала, великолепные наряды дам, чудесная музыка, знаменитые музыканты. Роскошь, изящество движений. Наш герой испытывает счастье оттого, что с ним рядом милая девушка Варенька, которую он любит. На балу присутствует отец девушки – статный красивый полковник, с радостной улыбкой, блестящими глазами. Он милый и добрый человек, любезен и вежлив с окружающими, учтив и добр, любит свою дочь. И Варенька гордится отцом. На них трогательно смотреть со стороны. Ивану Васильевичу нравится всё и все, потому что он влюблен. Толстой описывает сцену бала светлыми, радостными красками.
Во второй части рассказа вырисовывается мрачная картина. Эпизод бала контрастирует с событиями, которые произошли после него. Иван Васильевич увидел ужасную сцену наказания солдата, когда провинившегося под жесткую музыку прогоняют через строй, а на него с двух сторон сыпятся удары. И руководил всем этим отец Вареньки. А когда полковник увидел, как один из солдат с недостаточной силой совершал удары по спине наказуемого, он стал его бить, резко при этом выкрикивая: «Будешь мазать? Будешь?!»
Иван Васильевич настолько был ошеломлен этой картиной, как будто его уличили в каком-то постыдном поступке. Перед ним был совершенно другой человек, который спокойно смотрел, как истязают человека, и еще был недоволен тем, что кто-то бьет плохо Будучи человеком впечатлительным, Иван Васильевич испытывал душевные муки. Он впервые в своей жизни столкнулся с несправедливостью, пусть даже по отношению не к себе. И отношения с Варенькой разладились и постепенно пошли на убыль. Как только Иван Васильевич видел улыбку на ее лице, вспоминал полковника, и ему становилось не по себе
