«Матері подобається, вона пильно вдивляється в мене, каже, що я клаповухий».
«Мені іноді здається, що я теж схожий на вітряка».
«Ні, таки важко бути драматургом, коли тобі тільки десять років».
«Коли над моєю, тоді кучерявою, головою нависло нещастя
«Хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі,..». «А ще я люблю, як з лісу несподівано вигулькне хатина, заскриплять ворітця, побіжать стежки до саду і до пасічиська. ї люблю, коли березовий сік накрапає із жолобка. …Люблю напасти на лісове джерело і дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. І люблю, коли гриби, обнявшись, мов брати, збирають на свої шапки росу. І люблю восени по коліна ходити в листві. Коли так гарно червоніє калина і пахнуть опеньки».
«Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом»,
«Та є в мене, коли послухати одних, слабкість, а коли повірити іншим — дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха… І вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову».
«Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники,..»
«Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався».
