Це почалося майже п'ять років тому. Якось миттєво усі мої попередні уявлення про життя не змогли дати відповіді на чимало питань, які нагально постали переді мною і, в першу чергу, на головне: "Навіщо я живу?"
Здавалося б, жили люди до мене і після мене будуть, живи і ти собі спокійно. Проте чим дужче хотілося мені знайти відповіді на свої питання, приглядаючись до життя інших людей, тим глибшало розчарування. Навколо себе я ігав суцільну безнадію і озлобленість: і в сім'ях, і в старших за віком людях, і серед молоді. Старші втішалися пустопорожніми серіалами та горілкою. А молодь… Дуже точно сказав про оточення, в якому я навчався й жив, отець Леонід Федоров, екзарх російських католиків, сповідник, розповідаючи про свою власну юність: "… Я був чужим у компаніях однолітків і сам вкрай неохоче погоджувався на спілкування. Пияцтво, розпуста, брутальність створювали атмосферу любої вечірки, будь-якого зібрання. І хоча тоді я був також брутальним, цинічним, вульгарним під час спілкування, у взаєминах, як і мої товариші, все ж ніколи не дозволяв собі реалізовувати сказане і те, про що мислив". Отож і я іноді через це почувався дещо ненормальним, не як всі. Тоді ж мені довелося зблизька побачити смерть, яка, як здавалося раніше, була такою далекою і нереальною. Коли ж я відчув її поряд з собою, заглянув у її бездонні холодні очі, життя мені видалося таким крихким і беззахисним. Це було занадто. З одного боку – цілковите нерозуміння того, для чого живу, а з іншого – панічний страх перед смертю.
