У першій частині книги читач сміється над безглуздим зарозумілістю ліліпутів. У другій, в країні велетнів, змінюється точка зору, і з'ясовується, що наша цивілізація заслуговує такого ж осміяння. У третій частині висміюється, з різних сторін, зарозумілість людської гордині. У четвертій частині з'являються мерзенні еху як концентрат споконвічної людської природи, що не облагородженої духовністю. Як завжди, Свіфт не вдається до моралізаторським повчанням, надаючи читачеві зробити власні висновки - вибрати між єгу і їх моральним антиподом, химерно одягненим в кінську форму.
Садко ехал обратно в Новгород, но вдруг море разбушевалось, и услышал он голос из моря. Это был царь морской. Он сказал, что Садко столько раз мимо него проезжал, а дань не платил, тогда понял Садко, что царь его к себе зовет, попросил Садко бросить на воду дощечку и прыгнул он на нее со своими гуслями и оказался в синем море.
2. Увидел он у царя морского белокаменную палату, в которой владыка сидел и множество морских богатств, но он на них не обращал внимания.
3. Больше не стал он ездить по синему морю, стал жить в Ново-граде.
