Тема кохання — одна з найдавніших у творчості кожного народу. Хвилюючими творами про кохання, сповненими найщиріших людських почуттів, славиться український фольклор. Кохання у народній поезії сильніше родинних стосунків, сильніше смерті. Шекспірівські "Ромео і Джульєта" анітрохи не вагоміші образи, ніж герої українських пісень, бо найпопулярніший мотив, притаманний народній творчості, — це мотив вірності, готовність до самопожертви.
Уже кілька століть привертає увагу українських письменників народна пісня про кохання "Балада про Гриця", котру приписують легендарній поетесі Марусі Чурай. Художня інтерпретація пісні належить багатьом письменникам-романтикам XIX століття (Йосипу Бодянському, Віктору Забілі та ін.), саме вона стала поштовхом до написання драми М. Старицького та Л. Старицької-Черняхівської "Ой не ходи, Грицю". В основу повісті покладена одна із сюжетних ліній народної пісні — кохання Гриця до двох дівчат, його трагічна смерть, зумовлена роздвоєністю натури. Широковідомий сьогодні і роман Лиш Костенко "Маруся Чурай", героїня якого щиро покохала Гриця Бобренка. Але любов Марусі "чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі".
Особливо трепетно тема кохання звучить в українській поезії. Любов пристрасна, любов зраджена, врешті, любов материнська є однією із основних тем шевченківської творчості, могутньо звучить у його віршах та поемах ("Тополя", "Утоплена", "Наймичка", "Катерина", "Лілея", "Ликері" та багато інших).
