Сонеты Уильяма Шекспира принадлежат к замечательным образцам лирической поэзии эпохи Возрождения. Всего Шекспиром создано 154 сонета. Большинство произведений раскрывают тему любви, но многие из них посвящены дружбе, философским размышлениям, а иногда в них отражаются вопросы художественного творчества. В богатом наследии Шекспира сонеты занимают особое место. Они не создавались автором для публикации, а были предназначены лишь для определенных лиц из ближайшего окружения поэта. Сонеты Шекспир начал писать в 1590-х годах, когда этот жанр поэзии стал модным.
Отличительная черта сонетов Шекспира – передача тончайших переживаний человека в красочных, порой неожиданных образах. От многих других сонетных циклов эпохи Возрождения стихи Шекспира отличаются тем, что в них дружбе отдано предпочтение перед любовью. Дружба считалась идеальной формой отношений, потому что она свободна от чувственности. Это ясно выражено во многих сонетах Шекспира. В некоторых из них Шекспир протестует против традиции идеализированного изображения женщин, как было принято в лирике со времен куртуазной литературы. Например, в известном 130-м сонете автор смело противопоставляет облик своей возлюбленной шаблонному поэтическому портрету красавицы:
Ее глаза на звезды не похожи,
Нельзя уста кораллами назвать…
……..
И все ж она уступит тем едва ли,
Кого в сравненьях пышных оболгали.
В 66-м сонете Шекспира дана мрачная оценка нравов общества, в котором господствуют ложь и несправедливость. Эти мысли Шекспир повторяет устами Гамлета в его знаменитом монологе «Быть или не быть».
По настроениям сонеты Шекспира ближе ко второму этапу его творчества, когда перед поэтом раскрылось несовершенство мирового устройства и жизни людей. Его сонеты носят исповедальный характер. Примеры поэтической исповеди можно найти у многих великих поэтов. Можно вспомнить стихотворение Пушкина, посвященное Анне Керн, «Я помню чудное мгновенье…». Поэзия поднимает художника над уровнем повседневности. В стихах явления жизни обретают идеальную красоту.
В сонетах Шекспира угадываются сложные личные взаимоотношения, преклонение перед человеческим совершенством и благородной дружбой. В одном из них описывается любовь к некой смуглянке с неуловимой душой. Шекспир мыслит масштабами вечности и в то же время передает ощущения маленького, хрупкого, легкоранимого человеческого существа.
Искусство сложения сонетов до Шекспира насчитывало уже четыре столетия. По правилам сонетной лирики надо было выразить мысли и чувства в 14 строках с заранее определенной схемой рифм. Среди первых десятков сонетов Шекспира много таких, которые напоминают стихи на заданную тему. Таковы, например, первые 17 сонетов, где поэт уговаривает друга жениться и иметь детей. Можно только удивляться фантазии поэта, находящего столько вариантов для выражения одной и той же мысли.
Темой множества сонетов Шекспира является быстротечность времени, обреченность всего прекрасного на увядание и гибель. Эта тема была очень распространена в лирике эпохи Возрождения, но Шекспир нашел новые художественные средства для ее выражения.
Постепенно Шекспир стал нарушать каноны сонетной лирики. В условную форму сонета он вносил живые страсти, освещал непоэтические по понятиям того времени темы.
Если Шекспир смотрел на свои сонеты как на произведения интимной лирики, то для нас они имеют более глубокое значение. В личных чувствах отражается время, в которое жил поэт. В сонетах показана трагедия лучших людей эпохи Возрождения. Лирический герой сначала живет в идеальном мире, но позже он переживает такой же крах иллюзий, как Гамлет, как сам Шекспир, – трагедию крушения гуманизма. Правда жизни оказывается суровой, переживания ее мучительны для тех, кто верил в близкое торжество красоты и разума.
Язык сонетов Шекспира приближается к живой речи, в нем много образных сравнений, взятых из повседневности. В своей лирике Шекспир применял такие художественные приемы, которые подходили для раскрытия темы. Он не принадлежал ни к одной школе, ни к одному течению.
Лучшими переводами сонетов Шекспира являются переводы С. Я. Маршака, которые он сделал в 1940-е годы и за которые получил Государственную премию. Маршак сумел достичь цельности впечатления, производимого каждым сонетом. Поэт воспроизвел упругость и энергию шекспировских стихов, показал их отточенность и афористичность. По сути, Маршак дал этим произведениям новую жизнь. Значение сонетов Шекспира до сих пор огромно и в мировой, и в русской литературе.
Объяснение:
Разом із героєм роману Д. Свіфта «Мандри Гуллівера» я побувала у фантастичній Ліліпутії. Це дуже незвичайна, дивовижна і красива країна. Важко уявити собі приємніший краєвид. Уся місцевість здається суцільним садом, а обгорожені лани нагадують грядки квітів. Лани межують із лісами. Столиця Ліліпутії Мілдендо обнесена муром, по якому навколо всього міста може вільно проїхати карета. Це місто перетинають дві великі вулиці, ділячи його на чотири квартали, Будинки мають від трьох до п’яти поверхів, на базарах і в крамницях багато всілякого краму.
Жителі Ліліпутії — дуже маленькі люди, дюймів із шість на зріст. Звичайні люди виглядають поруч із ними велетнями. Недарма тубільці назвали Гуллівера «Чоловік-Гора». Хоча ліліпути і взяли в полон Лемюеля, проте поводилися вони з ним досить приязно. Наприклад, коли зв’язаний Гуллівер захотів їсти, до нього приставили багато драбин, і до рота полоненого полізли сотні тубільців з їжею в кошиках. До речі, їжа була дуже смачною, тубільські жінки вміли добре готувати. Зналися ліліпути і на медицині. Коли Гулліверу намазали руки й обличчя маззю з приємним запахом, то біль, заподіяний стрілами, за кілька хвилин утамувався. Жителі Ліліпутії — чудові математики. Вони досягли великих успіхів у механіці. У них було багато пристроїв на колесах, щоб поперевозити колоди та інші важкі вантажі. Маленькі люди були дуже хоробрими. Вони наважувалися залазити на Гуллівера і ходити по його тілу. При цьому вони зовсім його не боялися, хоча полонений порівняно з ними був гігантським створінням.
Споконвіку в Ліліпутії були вельми своєрідні закони та звичаї. Шахрайство вони вважали дуже тяжким злочином, і тому часто карали за нього смертю. Неправдомовців та невдячних людей теж віддавали на ганебну смерть. Кожен, хто надасть достатні докази, що протягом сімдесяти трьох місяців він точно виконував усі закони країни, діставав право на певні пільги. До того ж він одержував премію і титул снільпела, який додавався до імені, але не переходив до спадкоємця.
Призначаючи кого-небудь на державну посаду, ліліпути передусім звертали увагу на моральні якості і тільки потім дивилися на здібності. Вони вважали, що найвища розумова обдарованість не може заступити браку моральних чеснот.
На жаль, так було задовго до того, як Гуллівер потрапив у Ліліпутію. Дід імператора запровадив зовсім іншу практику в державі. Тепер для того, щоб отримати міністерську посаду, треба було взяти участь у змаганні танцюристів на канаті. Хто найвище підстрибне, той отримає найвищу посаду державного службовця. Також запровадили найвищі відзнаки — шовкові нитки синього, червоного та зеленого кольорів. Ними стали нагороджувати тих, хто виявляв найбільшу спритність у стрибках через палицю. Її тримав імператор горизонтально то вище, то нижче.
Правитель Ліліпутії називав себе «імператором». Він був дещо вищим на зріст за своїх придворних, і вже через це всі його дуже поважали. Імператор наІнша в себе окрасою і пострахом всесвіту, монархом над монархами. Говорив, що І «їм ногами спирається на центр землі, а головою сягає сонця.
критика твору
Подорож до Ліліпути була дуже цікавою. Мені здалося, що я побувала там разом з Гулівером. Мене зачарували чудові її краєвиди, схожі на театральні декорації міста, працелюбні та добрі тубільці. Але я б не хотіла жити в країні, де точиться багаторічна війна з сусідньою країною. Та ще й привід для війни смішний.Мешканці двох країн ніяк не можуть дійти згоди, з якого краю треба розбивати яйця. А ще мені б не хотілося, щоб моїм народом правив такий дивакуватий імператор.
