До іть будь ласка. Описати за до дієслів весняну річку.

Наша рідна Україна завжди була ласим шматочком для загарбників, причому як з сусідніх країн, так і з більш віддалених земель. Українські землі постійно потрапляли під чиюсь залежність, а після підписання Переяславської угоди 1654 року її взагалі було поділено надвоє. Одна частина нашої батьківщини, лівобережна Україна, перейшла під протекторат царської Росії, а інша, правобережна, стала підпорядкованою панській Польщі. Незважаючи на постійне пригнічення українського народу іноземними загарбниками серед наших предків завжди знаходилися сміливі люди, які прагнули до збереження української державності і до об’єднання історичних земель. Довгий час ці прагнення залишалися тільки в мріях. Петро Куліш став одним із перших представників української літератури, який у своїх творах торкнувся теми соборності і незалежності України, висвітивши тему козацьких часів, часів, коли прогресивні представники українського народу перенесли свої зусилля із політичної, національної і релігійної боротьби на внутрішню боротьбу в країні. Це дало прекрасну можливість побачити природу козацьких війн і головні причини національної трагедії та причини національного розбрату у зовсім іншому світлі.

У романі П. Куліша «Чорна рада» яскраво висвітлені представники різних поглядів на соборність та незалежність України. Наприклад, в образі Сомка автор відобразив своє бачення ідеального гетьмана, освіченої, талановитої, розумної людини, здатної сильною рукою об’єднати всі історичні землі України в єдину самостійну державу, яка б стала рівною у сім’ї інших європейських держав. На думку цього героя роману в країні треба було утвердити старшинське панування, встановити мир між класами, тримати в покорі голоту, піднести в країні освіту і культуру. Але влада ніколи не дається до рук просто так. Для того, щоб її отримати і утримати, потрібні неабияка дипломатія, хитрість, а особливо – вміння згуртувати навколо себе тих, хто підтримав би ці прагнення, а крім того, подумати про шляхи полегшення становища українського трудового народу і встановлення хоча б основних елементів соціальної і суспільної справедливості. Цього всього у славного наказного гетьмана Сомка, на жаль, не було, адже його зрадили навіть три найближчих до нього полковника, в яких гетьман був упевнений, як в самому собі. Сомка програв у боротьбі за владу і краще життя України, поплатившись за це своїм життям.

Віддає своє життя і інший герой роману «Чорна рада», ще один палкий прихильник соборності країни і об’єднання розрізнених земель України, утвердження міцної гетьманської влади і встановлення автономної республіки полковник Шрам. Але його патріотизм, на відміну від гетьмана Сомка, дивним чином поєднувався з негідним ставленням до запорожців та «черні», а це, в свою чергу – з прагненням до класової згоди. Та про яку згоду може йти мова, якщо трудовий народ після воїн та виборів не отримає нічого, крім нового тиску влади, на цей раз – з боку старшин?

А ось Івану Брюховецькому вдалося привернути до себе усіх тих, на кого він міг опертися у боротьбі за гетьманство – і простий народ, і запорожців, і навіть російських бояр. Запорожців Брюховецький підкупив викраденим з гетьманської скарбниці сріблом, простим з ними поводженням і підтриманням козацьких традицій. Українському народові майбутній гетьман пообіцяв полегшення становища, різні пільги і поширення прав. А російським боярам спритний політик просто запросто дав хабара. Мети своєї Іван Брюховецький досяг і став гетьманом, але влади він досягнув не для втілення ідеї соборності і незалежності України, а заради власного збагачення і звеличення.

Як то часто бувало раніше і як то часто буває зараз, простий народ виявився занадто довірливими до обіцянок претендента на гетьманську булаву і представника російського царського уряду. Як виявилось пізніше, ніяких послаблень українцям і ніякого з’єднання не відбулося. Навпаки, в епоху Івана Брюховецького посилився тиск північних сусідів, кривавий розбрат і гніт підневільного народу, що втратив всі права, які були здобуті у багаторічній боротьбі українців проти польської шляхти.

Отже, як ми бачимо, талановитий український письменник П. Куліш у своєму романі «Чорна рада» в достатньо яскравій формі довів і своїм сучасникам, і нащадкам, що ідея незалежності і соборності України існувала зі стародавніх часів, але не була і не могла бути здійснена через неправильний політичний і суспільний вибір союзників і політичних діячів, через роз’єднаність українського народу та його надмірну довірливість.

Герои "Станционный смотритель":
1)Смотритель Самсон Вырин
2) его дочь Дуня
3) ротмистр Минский

Сюжет:

В мае 1816 года, повествует рассказ Пушкина, я, тогда ещё молодой человек, промокнув под проливным дождём, заехал на одну дорожную станцию и заказал себе чаю. Поставить самовар побежала Дуня, дочь станционного смотрителя Самсона Вырина – девушка необычайной красоты, лет всего 14 отроду. Мне она очень понравилась. Когда Дуня вернулась с чаем, я завязал с ней разговор и был очарован её умным и приятным обхождением. При моём отъезде со станции смотритель приказал дочери проводить меня до лошадей. В сенях я выпросил у Дуни позволение поцеловать её, и этот горячий поцелуй вспоминается мне до сих пор. 
Три или четыре года спустя я вновь ехал в тех же местах, горя нетерпением узнать, что же случилось за это время с Дуней и её отцом. Станционное помещение уже не отличалось прежней ухоженностью и чистотой. Смотритель Вырин сильно постарел. Он имел молчаливый вид и разговорился лишь после того, как я угостил его несколькими стаканами пунша.

На вопрос о Дуне станционный смотритель рассказал грустную историю. Три года назад зимой на станцию заехал некий гусар. Он тотчас же обратил на Дуню внимание, перестал спешить с отъездом в дальнейший путь и заказал себе ужин. После ужина этому посетителю внезапно стало плохо. Дуня начала ухаживать за больным, который в знак благодарности постоянно пожимал ей руку. Через пару дней оправившийся гусар уже беседовал с Дуней, как с давней знакомой. Выезжая со станции, он предложил прокатить девушку в своей кибитке до церкви на краю деревни. Смотритель не препятствовал. Гусар с Дуней уехали, а к вечеру правивший их лошадьми ямщик вернулся обратно и рассказал: он довёз их обоих не до церкви, а до соседней станции, и от неё они поехали дальше.

Горю старика-смотрителя не было предела. Он понял, что болезнь гусара была притворной. Заболев и сам сильной горячкой, смотритель после выздоровления отправился в Петербург. Из подорожной Вырин узнал, что именно туда направился гусар, носивший фамилию Минский.

Смотритель разузнал в столице, где живёт Минский, и пошёл к нему домой. Увидев, его гусар вспыхнул. Бедный отец просил вернуть ему дочь, говоря, что теперь Минский уже натешился Дуней, так пусть не губит её понапрасну. Минский в ответ уверял, что Дуня уже отвыкла от своего прежнего бедного состояния и будет счастлива с ним, а не с отцом. Сунув в руку смотрителю, несколько ассигнаций, он вытолкнул его за дверь.

Вырин был в отчаянии. Несколько дней он ходил мимо дома, где жил гусар, и раз увидел, как тот проехал мимо на щегольских дрожках. Смотритель побежал вслед. Минский остановился перед одним подъездом и вошёл в него. Смотритель догадался: там, скорее всего, и живёт его Дуня. Пойдя вслед за гусаром, он вступил в одну из квартир и пошёл внутрь её, хотя его и задерживала служанка.

Минский сидел в кресле, а на ручке рядом с ним – роскошно одетая Дуня, которая с нежностью наматывала волосы гусара на свои пальцы. Увидев отца, дочь лишилась чувств. Разъярённый Минский подошёл к смотрителю, схватил его за ворот и выбросил на лестницу. Вырин хотел подать на гусара жалобу, но, поразмыслив, махнул рукой, оставил эту бесполезную затею и вернулся на свою станцию. Во время своего рассказа обо всём этом, он беспрестанно вытирал слёзы полой одежды.

Я с грустью покинул станционного смотрителя. Несколько лет спустя мне довелось вновь проезжать через те места. Станцию к тому времени уже закрыли, хотя прежний домишко её ещё стоял. Там жил уже не Вырин, а семья пивовара. Жена последнего поведала мне, что смотритель умер, совсем спившись перед кончиной. Вырина похоронили на местном кладбище, и летом на его нищую могилу заезжала какая-то богатая барыня с тремя маленькими детьми. Она долго лежала на могильном холмике, а потом пошла к попу и заказала службу по усопшему.