«Доля людини» — роздуми автора над людською долею в зв'язку з трагічними подіями, війною, що була тяжким випробуванням в житті цілого народу. З цією мстою Шолохов добирає епізоди, що краще за інші дозволяють зрозуміти цю проблему. Чи витримає Андрій Соколов, головний герой твору, важкі втрати, чи збереже віру в житія іі людей, чи пройде він іспит на людяність, і взагалі, то виявиться сильнішим: обставини чи його характер, — цс питання стає наскрізним в повісті. Низка епізодів об'єднується не тільки образом Соколова, а «круговою» композицією і прикутістю уваги до цього питання, а ше окремими образами-лейтмотивами, такими як образ дороги, що переростає в образ складного життєвого шляху взагалі. Багато разів повторюється у цьому лейтмотиві слово «тяжко»: «Тяжко мені, братцю, згадувати, а ще тяжче розповідати про те, що довелося пережити...» Окремої історії або окремої пригоди в повісті немає, життя Андрія Соколова осмислюється автором як явище епохи.
У чужій землі Андрій «поховав останню свою радість і надію» — свого сина. Це було лише одним з випробувань, що випали на його долю. Він знав й інші втрати, пережив полон, витримав майже неможливе, з того, що взагалі може довестися витримати людині. Хоча Андрій Соколов ніби не здійснював особливих подвигів, у розказаних автором епізодах достатньо свідчень про його мужність. Він — герой, хоча герой непоказний, один з мільйонів подібних непомітних героїв.
Здавалося б, ненависть до ворогів мала б витіснити з його серця будь-які інші почуття: таке нерідко трапляється саме з сильними людьми. Схоже, що почуття трагічної безнадійності зачепило-таки глибинні шари його особистості. Але доля зводить його з сиротою Ванюшею, дитиною. в якої вкрали дитинство, і втрати якої були не меншими, ніж у нього, дорослої людини. Й ось вже емоційна тональність оповіді змінюється: «Вночі то погладиш його сонного, то волоссячко на чупринці понюхаєш, і серце відходить, стає м'якішим, а то воно ж у мене скам'яніло від горя», — зізнається Андрій Соколов.
Отже, він не втратив здатність до співчуття й доброти. Більш того, через наступне всиновлення Ванюші Шолохов розкриває ідею непереможності людяності. Віра та надія звучать у цих рядках повісті: попри все Андрій Соколов лишився людиною. Повісті, названо не просто «долею», або «долею Андрія Соколова» — узагальнене слово «людина» підкреслює важливість саме цього моменту. У його ставленні до дитини — перемога доброти над жорстокістю, над утратами та загальною руїною: це більше, ніж військова перемога над ворогом, цс перемога іншої моралі — гуманізму та відповідальності за долі інших.
Але знову ж таки відповідальність Андрія не обмежується відповідальністю за малого сирітку, вона нерозривна з відповідальністю за долю Батьківщини. У кінці повісті це звучить відкритим текстом: «І хотілося б думати, що ця російська людина незламної волі витримає, і коло батьківської о плеча виросте той, хто, подорослішавши, зможе все витерпіти, усе подолати па своєму шляху, якщо до цього покличе його Батьківщина».
Отже, повість про долю Андрія Соколова — розповідь про переміни людини над нелюдськими обставинами, надії над відчаєм, мпрнш п існування над страхіттям війни.
Взято переводом с забугорного сайта
Про шрам Трандуила, который вовсе не шрам
В первую очередь , показанное очень похоже на ожог 3-ей степени. Имейте в виду, свежий 3-й степени ожог. Тем не менее, все шрамы полученные с течением времени приобретают более мясистый цвет, так как над раной зарастается кожа (*или соединительная ткань) и шрам излечивается ... и это о форме шрама. Шрамы образуются при залечивании. Они не сырые, не открытые. Даже худшие шрамы имеют более телесный тон.
Что появляется на лице Трандуила - это свежая, открытая рана . Посмотрите на эт . Это часть его лица не ожог. Вы можете увидеть значительную глубину. Зияющую . Плоть была опалена так далеко, что можно увидеть мышцы и сухожилия . Красные. Сырые. Если бы это было шрам , он бы зажил, был менее резко красный, и не были бы обнажены мускулы/связки. Посмотрите внимательно ! Там-то в крови. Кровь не капает , но всё по-прежнему в крови. Это рана.
Учитывая количество времени правления Трандуила , и, учитывая, что в последний раз он участвовал в конфликт далеко в почти 3000 лет назад), мы можем смело предположить, что рана , которая могла бы иметь место далеко в Трандуила также имела пропасть времени, чтобы исцелиться. А поскольку всё выглядит как выглядит - мы можем смело предположить, что Трандуиль не скрывает его наложением на своем лице. Его истинное, без гламура лицо - рана.
Я слышал несколько теорий о нем, и лучшее, что я слышал, что это физическое проявление психологической раны. Трандуиль ранен тем, что он видел в и ранен тем, что случилось с его лесом и его миром. Другая теория - он представляет своё и что эти раны являются представлением самых буквальных ужасов войны, что он видел, видел, что другие пострадали таким образом. Окончательный является то, что он полностью восстановился с эльфийского медицины, но показывает Торину, что было когда-то, чтобы напугать его. И, в конце концов, это то, что он пытается сделать : напугать/запугать Торина .
Но , в любом случае вы будете согласны, что каверна на лице слишком свежа и открыта, чтобы быть шрамом.
