Ернест Хемінгуей прожив лише 62 роки, але його життя було наповнене пригодами і боротьбою, поразками і перемогами, великою любов'ю і виснажливою працею. Він був завзятим мисливцем і рибалкою, брав участь у найризикованіших пригодах і найзухваліших дослідженнях. Його герої були схожі на нього: сміливі, енергійні, готові до боротьби.
Герой повісті "Старий і море" — старий рибалка Сантьяго — прожив велике життя, сповнене боротьби, радості перемог і гіркоти поразок. Але він ніколи не здавався, боровся до останнього. Далеко в морі він згадує, як одного разу боровся на руках з молодим дужим негром. Добу вони сиділи один проти одного, зчепивши руки, кров виступала з-під нігтів, але Сантьяго не поступився супротивнику і виграв те змагання. Таким же впертим, упевненим у своїх силах він залишився до старості.
Сантьяго мріяв зловити велику рибину, найбільшу з тих, що ловив він сам і його товариші. І ось на 85-й день доля зглянулася над старим: величезна меч-риба стала здобиччю рибалки. Та її ще треба було перемогти. Старий свідомий того, що може загинути у цій боротьбі, але не здається. Він об'єктивно оцінює свого супротивника, розуміє, що рибина "не така розумна, як ми — ті, хто вбивають її, зате куди благородніша і спритніша".
Сантьяго сам-один, далеко від берега "був припнутий до найбільшої з усіх, яких будь-коли бачив чи навіть про яких чув, рибини, у нього "каламутиться в голові", проте він мобілізує всі свої сили, щоб здобути перемогу — довести самому собі, морській істоті, усім, хто вважав його невдахою, що він ще чогось вартий. "Безглуздо втрачати надію, — думав він. — Безглуздо й, мабуть, гріх". Ціною величезних зусиль старому вдалося зрушити рибину, збити її з обраного курсу, але "вона злегка похилилася на бік; тоді вирівнялась і повернула на нове коло". Рибалка наказував своїм потерпілим рукам тягнути линву, ногам — тримати його, голові — бути ясною і не паморочитися. Він подумки звертався до самого себе: "Отож збери докупи свої думки й навчися зносити злигодні, як мужчина. Або як оця рибина".
Поліанна – 12-річна дівчинка, в якої померли батьки. На всьому світі у неї залишилася тільки тітка Поллі. До речі ім'я дівчинки складено з імен двох сестер: тієї самої тітки і імені матері – Ганни. Мама маленької героїні померла кілька років тому, а батько – зовсім недавно, і тепер дівчинці доведеться жити у тітки — сухий, манірної дами, яка сприймає виховання племінниці як виконання боргу. Тітка Поллі переживає, що дитина може зіпсувати оздоблення кімнат і поселяє дівчинку на горищі.
Полліанна приїжджає поїздом, з собою у неї валіза, правда, напівпорожня. Основний багаж дівчинки — книги, які дісталися в спадок від батька. Полліанна знайомиться з тіткою, а потім піднімається в свою нову кімнату. Служниця Ненсі, допомагає дівчинці розібрати речі, здивована тим, що дівчинці сподобалося своє горище.
Весь будинок в цілому має розкішну обробку і затишний, а в приміщенні, де буде жити маленька сирота, звичайно, є все необхідне: ліжко, комод, шафа, стільці, але немає ні картин, ні килимів, які так сподобались Полліанні внизу, ні навіть дзеркала. Дівчинка пояснює, що з таким видом з вікна не потрібні картини, а в дзеркалі вона бачила свої веснянки і розчаровувалася. І навіть те, що у неї так небагато речей — теж добре, адже для того, щоб розкласти їх по шафах потрібно зовсім небагато часу.
Час йде і виявляється, що Полліанна завжди така — радіє кожній дрібниці, і навіть в неприємностях вміє знаходити щось хороше. Виявилося, що це така гра. Їй навчив дівчинку її батько. Одного разу Поллианні на Різдво дісталися в подарунок милиці, і тато сказав, що це дуже добре, що вони їм не потрібні. З тих пір вона так і грає, прагнучи знаходити привід для радощів навіть у самих сумних речах.
Через кілька місяців трапляється нещастя. Переходячи дорогу, Полліанна потрапляє під машину. Доктора кажуть, що ходити вона ніколи не буде. Дівчинка більше не може грати в свою гру. І тут усі жителі містечка, які дізналися і полюбили маленьку сироту за її життєлюбність, починають приходити в будинок і розповідають як вони самі змінилися завдяки її грі. Це підтримує дівчинку. Навіть її тітка сильно змінилася, ставши куди м'якше характером. Тепер вона сильно переживає за свою племінницю і зовсім не з почуття обов'язку. Її бажання до дівчинці таке велике, що вона навіть згодна помиритися з колишнім нареченим, за якого так і не вийшла заміж. Тепер він — лікар. І тільки він може до Поліанні знову почати ходити.
Кінець у повісті радісний, як його головна героїня. Тітка Поллі виходить заміж за доктора, а її племінниця долає свою недугу. А ще дівчинка знайшла чому порадіти навіть у цієї хвороби. Якщо б вона не потрапила в аварію тітка не помирилася зі своїм нареченим. Чудова повість американської письменниці Елінор Портер і її головна героїня вчать нас тому, що в житті не можна впадати у відчай, щоб не трапилося. Тому що для радощів завжди є привід, треба тільки його знайти.
