В этой казахской поговорке скрыт глубокий смысл, огромное воспитательное значение. В красивой посуде даже самая простая еда выглядит аппетитно. Издревне народные умельцы делали посуду из экологически чистого природного материала, используя дуб, березу и другую крепкую древесину, а также шкуры лошадей, коз. С появлением огня посуду стали изготавлявать из металлов – чугуна, золота, серебра. И все-таки, предпочтение отдавалось природным материалам.
Қазан
Казан занимает одно из важнейших мест среди прочей посуды. Казахи всю еду (кроме кумыса) готовят в казане. В народе его называют не просто казан, а «қара қазан» (здесь слово «қара» означает священный).
Казан отливают из чугуна в виде полушария с четырьмя ушками для удобства захвата. Казаны делают разной величины. Самый большой «он екі қарыс қара қазан» (он екі – двенадцать, қарыс – мера длины, равная расстоянию между концами раздвинутых большого и среднего пальцев) или «тай қазан» (тай – стригунок; казан, вмещающий мясо целого стригунка).
Человека, который готовит еду, называют қазанши. Казан ставят на үш бұтты ошақ (треногу) или жерошақ (жер – земля, ошақ – очаг). Сверзу накрывают крышкой. Там, где ведут оседлый образ жизни, казан устанавливается стационарно, на специальных установках – «қазандық». Для казана специально шьют чехол из кошмы или мешковины – «қазанқап».
При снятии с огня используют прихват – «тұтқыш», состоящий из двух варежек, сшитых из кошмы и соединенных длинным шнурком. Для чисткеи казана пользуются металлическим скребком «қырғыш».
Казан – символ сытой, праздной жизни, с его понятием связаны народные приметы. Разбить чужой казан, означало разбить семью, перевернуть казан – к голоду и позору. Даже приговоренный к смертной казни человек (в давние времена), мог откупиться, заплатив семь (жеті) видов штрафа (айып). Первым из них был – қара қазан.
Қара қазан – священная вещь, дающая начало всему. Немало важное место қара қазан занимал и в решении проблем между народами, на праздниках и торжествах. Қазан оставляли в наследство, сыну давали в надел имущества (енші), дочери в приданное (жасау). Народ верил, что в нем существует добрый дух старца Кыдыра. Свой қазан другим не отдавали – это считалось плохой приметой. При переезде қазан аккуратно упаковывали в чехол.
Ошақ
Очаг- при для установки қазана. Его называют еще «қазан-ошақ». Казахи используют три вида очага: железный, состоящий из узорчатого обруча и трех изогнутых ножек. Раньше к таким очагам привязывали лошадей. «Жер ошақ» — очаг, сложеннывй из камней и очаг, вырытый в земле. Два последних удобны для походных условий.
Саба
Саба – бурдюк (сосуд) для кумыса из специально обработанных, окрашенных кожурой тальника лошадинных шкур. Сшивают шкуры (примерная емкость 100 литров) нитками из верблюжьей шерсти. Дно саба делают широким, а верхную часть более узкой. К горловине пришивают шнурки для подвешивания. Хорошо промыв саба заполняют айраном и выдерживают несколько дней для устранения запаха шкуры (шикі дәмін алу). Затем растягивают, обмазывают влажной печной копотью, сливочным маслом и коптят дымом таволги или березы. Прокопченая шкура становится очень прочной. Запах копоти придает кумысу вкус и улучшает качество напитка.
Из шкуры лошади делают торсыки (округленный), емкостью 5-6 литров, а также суйретпе (волочить) – посуду, чуть большую, чем торсык.
Для взбивания кумыса в саба используют піспек (шумовку) – длинную палку, один конец которой круглый и плоский. Верхняя часть піспека украшается костяными или серебряными пластинами в виде ажурных узоров. Піспек делают разных размеров.
Подставки для бурдюка (саба аяқ или саба орындық) делают из дерева. Казахи говорили о дородных бәйбіше и степенных женщинах «бес биенің сабасындай» (как саба, вмещающая в себя молоко пяти кобылиц). Саба емкостью в несколько сот литров кумыса с гордостью называли тай жүзген (тай – стригунок, жүзген – плавал).
Головними роздумами Г.Сковороди як творчої особистості були роздуми про щастя людини і шляхи його досягнення. Ними сповнена вся його творчість. «Як хочеш бути щасливим, не шукай свого щастя за морями… не мандруй по Єрусалимах», бо, як вважав Г. Сковорода, воно не тільки поруч з тобою, воно «всередині тебе»: «У твоєму чистому серці, у твоїй чесній душі, що живе за законами Божими і велінням Божим».
Ця думка повторюється у найрізноманітніших варіаціях, сентенціях, біблійних тезах, але найлаконічніше вона передана в формулі: «Щастие твоє, и мир твой, и рай твой, и Бог твой внутрь тебе єсть». Досягти щастя — означає прислухатися до свого внутрішнього голосу, вислухати себе, тобто сповна увійти «в храм свій», жити в гармонії з природою, з Богом, бо тільки це приносить щастя, це передбачено тобі «блаженною натурою».
Все, що потрібно людині, сили, які тримають її на світі, протистоять злу, вона має в собі від природи. Треба лише все те пізнати, відкрити в собі й використати на благо.
Основою щастя, як вважав Сковорода, є «сродна праця», тобто та, до якої людина має природний нахил і здібності. Представляючи світогляд українців як трудового хліборобського роду, він, природно, почерпнув з народної мудрості здоровий погляд на працю як джерело життя. Від народу перейняв він і думку про те, що виховання мусить здійснюватися за принципом «вродженості», доречності для тої чи іншої людини.
Адже ж маємо у скарбниці народної мудрості безліч висловів, у яких передається багатовіковий досвід і погляди на працю та виховання: «Знай щвець своє шевство, а в кравецтво не мішайся», «Вовка в плуг, а він у луг», «Сісти на свого коня». У народній фразеології немає дошкульніших оцінок, ніж на адресу тих, хто займається не своїм, хто приміряє на себе чужий кожух: «як корові сідло», «як зайцеві бубон», «як свині налитники» тощо.
Це здоровий народний сміх послужив джерелом висміювання, осуду та оцінки відповідних людських вад і в байках Г.Сковороди. Окремі з названих прислів’їв він використав або як висхідну тезу для розгортання сюжету байки, або ж як сентенцію в моралі. Проте усе, запозичене як з народної скарбниці, так і з світового літературного досвіду (байок Езопа, Лафонтена), зазнавало у творчості Сковороди змін, переплавлялося в горнилі його непересічного таланту.
«Сродна праця» приносить щастя, додає сил, «потрібне робить неважким, важке — непотрібним», бо ж з людиною Бог. Під покровом «блаженної натури» людині небагато треба докласти зусиль для щастя. Слід лише пізнати себе, а пізнавши, бути діяльною, бо «сродность трудолюбієм утверждається». До того ж неварто потерпати, що Бог одному дав мале, а другому — велике, бо «без сродности все ничто».
Вчення Г.Сковороди про шляхи досягнення людиною щастя, хоч і приваблювало своєю мудрістю, було утопічним. Адже йшлося в ньому про природну, а не про суспільну людину. Людина ж поза громадою, поза суспільством, яке часто диктує свої умови, — немислима. Однак учення Сковороди спонукає до роздумів: чи варте чогось те суспільство, яке не цінує в людині вроджених здібностей, не дає їй змоги розкрити себе, реалізувати їх сповна?
0,0(0 оценок)
Полный доступ
Позволит учиться лучше и быстрее. Неограниченный доступ к базе и ответам от экспертов и ai-bota
Оформи подписку
