Мне запомнилось произведение об "Отырарской поэме" Едва услышав о нашествии врага, к городу стали стекаться жители из близлежащих аулов, пригородов и ближайших сел. Все были здесь: пришли даже старики и старухи, женщины и дети. Пришли дервиши, ученые люди, даже мелкие духовные прислужники. Чтобы отстоять город. Все при деле. Задействованы все повозки. К городу подвозят большие валуны, булыжники и много-много камней. Все емкости заполняются нефтью. Все были напряжены перед опасностью, взоры были устремлены на восток, откуда должны показаться тумены неприятеля.
Смотрел туда же и Каир-хан, стоя около башни Цитадели: И он не представлял, как можно допустить врага — тумены монгол — до этих святых мест. Лучше умереть, думал он, чем пропустить врага, оскорбить прах этих святых людей. Но если придется прощаться с жизнью, думал он, то умирать так, как умирают вожаки стаи волков. защищаясь и защищая своих.Все взгляды жителей устремлены в его сторону, в сторону Каира, похожего на барса — широкоплечего, выше среднего роста, подтянутого, подпоясанного широким кожаным ремнем с серебряной бляхой. И поэтому в нем должно жить чувство вожака. Это чувство дает ему силу. Он должен думать о города и людей до последнего вздоха, до самой смерти. Он молча взывал к душам предков, к Аллаху, чтобы они сохранили ему силу, отвагу и храбрость.
Люди завжди намагались гуртуватись, і в цьому пориві, як правило, ними керувало одне бажання — вижити. Древні люди об’єднувались, тому що так легше було полювати, відбиватись від ворогів і облаштовувати своє житло. Сучасні люди, звісно, за мамонтами більше не полюють, і від інших обороняються тільки в особливих випадках, однак жага згуртуватись живе у них і сьогодні. Пояснити це можна кількома чинниками, і один із найголовніших — тваринні інстинкти. Але не тільки цей фактор змушує людей жити разом.
Створюючи сім’ї, люди насамперед знаходять у них свій душевний спокій, комфорт, впевненість і основу основ, до якої можна повертатись знову і знову, аби зачерпнути підтримки й розуміння. Родина стає тим рятівним острівком, який не змиє навіть найстрашніший шторм, тим будиночком, який не зрушить найсильніший землетрус, якщо його стіни збудовані на совість. У наш час сім’ї доволі часто розпадаються, не витримавши випробування часом та довірою. Неможливо сказати точно, чому така концентрація сумних доль у родинах існує саме сьогодні.
Кожен член сім’ї — це деталь механізму, без якого останній не буде працювати. Про це свідчать численні історії та випадки з життя, про це пишуть у творах літератури. Зокрема роман українського письменника Юрія Яновського є яскравим тому свідченням. У сім’ї Половців, здавалося б, є все для щастя: люблячі один одного Мусій та його дружина, їхні сини, надія родини — Андрій, Оверко, Панас та Сашко, які мали б продовжувати рід. На їхньому шляху проблемою стало різне бачення світу, і коли один брат пішов проти іншого, було зрозуміло, що прийшов кінець їхньому щасливому майбутньому.
З іншого боку, розглянемо образ Івана Шрама з історичного роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада». Цей козацький полковник готовий боротись не на життя, а на смерть за майбутнє своєї держави. Якщо проникнути в питання, то ми зрозуміємо, що під поняттям «майбутнє» козак бачить свого сина, Петра Шраменка, а отже, воює і готовий померти він для свого сина. Думка про сім’ю, нащадків, кріпить Івана Шрама і допомагає йому йти вперед, сміливо дивлячись смерті в очі.
Так чи інакше, кожен з нас потребує відчуття рідного дому, місця, де на тебе чекають, де тебе люблять просто так, де тобі завжди до де про тебе потурбуються. Саме тому родина завжди була, є і буде тим кораблем, який несе людину через бурхливе море життя. Важливо, аби за штурвалом стояв той капітан, який з впевненістю і без страху вбереже свою команду від усіх небезпек.
