Интервью с Григорием Печорином (герой нашего времени)

Дело в том, что у каждого героя в этой пьесе свое счастье. У Раневской счастье - это ее любимый вишневый сад, в котором все ее детство, молодость и нынешняя жизнь. Приехав с Парижа, она сразу кидается туда, осматривая любимый сад. Но скоро его продадут за долги, продадут ее счастье,ее детище. И мы видим, как у нее отбирают это счастье.
Счастье Ани- это Петя Трофимов, в которому она имеет большие симпатии, но он почему то бежит от нее, говоря,что любовь это глупость,главное учиться и работать, ведь он явл. вечным студентом, так как постоянно учится и преподает. Тут мы можем назвать счастье с одной стороны, с Аниной; и ее любовь к нему безответна, и поэтому счастьем это назвать сложно.
Счастье Вари - она ждет предложения Лопахина, тк чувствует к нему симпатию и влюблена в него, но у них никак не получается поговорить друг с другом, все время бегают. И в конце концов предложения так и не прозвучало в адрес Вари.
Таким образом, проблема счастья состоит в том, что у каждгого героя " несчастливое счастье", у каждого оно какое то одностороннее, без отдачи, и поэтому такое счастье проблематично.

Сподіваюсь, що й особисте її життя складеться вдало: адже не всі ж чоловіки такі «товстошкірі тварини», як Хіггінс. І вона не розчарувалася в тому, що кохання існує і воно підносить людину, робить її кращою, благороднішою. Слід тільки знайти його. Хоча претенденти на її руку й серце вже є: Фредді, чи, можливо, полковник Пікерінг. Але, як би не склалася доля, головне те, що Еліза ніколи не і може повернутися до минулого. Вона це відчула, коли, образившись на холодність і байдужість до її долі професора Хіггінса, вночі залишила його будинок і зустрілася з дівчиною із лондонських низів. Вона доклала усіх зусиль, щоб твердо стати на ноги, нікому за це не завдячуючи. Лише собі і своїм старанням. І, що не менш важливо, вона завжди буде почувати себе людиною, для якої найважливіше — почуття її власної гідності.