Дмитриев два веера, отец и сыном,нищий и собака,три льва. Краткое содержание

 “Гроза” есть, без сомнения, самое решительное произведение Островского; взаимные отношения самодурства и безгласности доведены в ней до самых трагических последствий. 
    Н. А. Добролюбов

    Наверное, не зря мы говорим о нравственной слабости, эгоизме и при Да, события, описанные Островским, происходили еще в XIX веке. Но, как ни больно об этом говорить, те же черты эгоизма, при нравственной слабости не исчезли из нашей жизни и сегодня. 
    Снова и снова мы обращаемся к пьесам Островского. Они, эти полные гнева “картинки русской жизни”, стали обличением косности, мракобесия, самодурства. С кипящей ненавистью в душе писал Островский о мире тех, кто под маской благочестия угнетает, унижает человеческое достоинство, убивает в человеке человека, личность, воспитывает в его сознании покорность и безмолвие раба. 
    Это жестокий, страшный мир. Там хозяйничают дикие и кабановы. Могут ли они создать красоту вокруг себя, могут ли дать волю и радость людям? Нет, они только копят тысячи, враждуют друг с другом, разрушая все чистое и прекрасное вокруг. Они всеми силами стараются укрепить старые порядки, противостоят новому, прогрессивному. Власть денег и безнаказанность привели к тому, что они всюду чувствуют себя хозяевами Перед ними робеют, против них не идут. И живут они “не спеша” в своем тихом городке Калинове, что стоит на волжском берегу. Отправимся и мы туда. Может, разглядим что за высокими заборами, что-то новое узнаем? 
    Низкое, темное небо. Где-то вдали уже сгущаются тучи. Воздух тяжелый. Душно и тихо. Ни малейшего ветерка. Как хочется свежести, простора, движения! Невыносима эта тишина. Природа как будто затаила дыхание... Все ждет грозы, ждет разрядки. Чернее и чернее небо, и уже слышны вдали первые раскаты грома. Вот он, “мир затаенной, вздыхающей скорби, лишь изредка оживляемый глухим, бессильным раскатом, робко замирающим при самом зарождении”. 
    Кто принесет людям весть о том, что скоро разразится гроза? Кто нарушит спокойствие провинциального городка Калинова? Пока жизнь здесь идет своим чередом: по-прежнему прогуливаются жители по городскому саду, по-прежнему вещают странницы,- по-прежнему во всем царят степенность и спокойствие. “Бла-алепие!” — произносит Феклуша. Но благочестивость и добродетель здесь фальшивы: застой, равнодушие ко всем проявлениям красоты, запреты на все желания, самодурство и безразличие, отсутствие элементарного уважения к окружающим. 
    Потому все и старания Кулигина остаются безответны. Он мечтает создать перпетуум мобиле, установить громоотвод в городе; труженик, он живет не только для себя — все изобретает что-то для людей. Но его не понимают и не принимают власть имущие калиновцы. 
    “Что я тебе — равный, что ли! — кричит Дикой.— Ишь ты, какое дело нашел важное. Так прямо с рылом-то и лезет разговаривать... Так ты знай, что ты червяк. Захочу — помилую, захочу — раздавлю”. 
    Здесь бы и возмутиться Кулигину, подняться до протеста в защиту своего человеческого достоинства. Но нет: “Я, сударь, маленький человек...” Он сам скажет, что нужно “стараться угождать как-нибудь”, иначе “съедят, живого проглотят”, поэтому лучшие стерпеть, покориться. Вот она, ограниченность, порожденная общей отсталостью русской жизни тех лет. 
    Совсем иными качествами наделил Островский Тихона и Бориса, Варвару и Кудряша. Каждый из них жаждет счастья, недоволен домостроевским укладом жизни, но протестует по-своему. 

Серед цього розбрату, сварок, непорозуміння, жорстокості, безладдя й інтриг яскравим променем висвітлюється образ головного героя роману — Вілфреда Айвенго.

Він належить до шанованого старовинного роду саксів. Батько його — Седрик — справжній патріот, щира, смілива й чесна людина. Незважаючи на те що Айвенго ще дуже молодий, ніхто з його однолітків не зумів перевершити його у мистецтві володіння зброєю. Він бере участь у всіх лицарських турнірах, відстоюючи честь і справедливість. Айвенго усім серцем покохав леді Ровену — вихованку свого батька, але той мав намір одружити її з Ательстаном Конінсбурзьким, недалеким, тупим нащадком королівського роду, бо хотів поставити його на чолі визвольного руху саксів. Ательстан викликає у багатьох людей недовіру, тому й вирішує Седрик одружити його з останньою представницею роду короля Альфреда — леді Ровеною. Але леді Ровена покохала Айвенго, який відповідав їй взаємністю. І тоді розгніваний Седрик позбавив свого сина Айвенго спадщини й вигнав його з дому. Вілфред стає лицарем, вірно служить королю Річарду, захищає честь короля і його хоробрих воїнів, коли після хрестового походу таємно з'являється у рідному домі в одязі паломника. Від імені Айвенго він приймає виклик від гордовитого, пихатого храмовника Бріана де Буагельберга. Людина виключно чесна й порядна, Айвенго попереджає про небезпеку єврея Ісаака, з яким хотів розправитись. Бріан де Буагельберг і допомагає йому вийти із замку й дістатися до безпечного місця. Дякуючи Айвенго за порятунок, Ісаак дає йому адресу свого друга, який може забезпечити лицаря конем, спорядженням, щоб той мав змогу взяти участь у лицарському турнірі при Ашбі. Цей турнір збирав усіх найкращих англійських лицарів. Проводився він у присутності принца Джона.

Лицарі, які влаштовували цей турнір, здобували одну перемогу за одною. Але раптом з'являється новий боєць із девізом «Позбавлений спадку», який безстрашно викликає на смертний бій самого храмовника та перемагає його, поклавши вінець до ніг красуні Ровени, обраної ним королеви. Коли з Айвенго зняли шолом, Ровена, тамуючи крик, який вирвався з її грудей, наділа на голову Айвенго розкішний вінок, призначений в нагороду переможцеві, і сказала: «Дарую тобі цей вінець, лицарю, як нагороду, призначену мужньому переможцеві. І ніколи вінець лицарства не був покладений на більш гідне чоло».

Айвенго — чесний і справедливий воїн, який у будь-який момент може прийти на до тим, хто її потребує, тобто приниженим, гнобленим. Довідавшись, що Ребекку несправедливо звинувачують у чаклунстві й погрожують спалити на вогнищі, якщо не з'явиться лицар, який погодиться захищати її честь та мечем доведе її правоту, Айвенго поспішає на поєдинок, щоб захистити нещасну невинну дівчину. Ледве тримаючись у сідлі після тяжкого поранення, Айвенго все ж таки виходить на бій із Буагельбергом. І коли супротивники зійшлися, від влучних ударів обидва лицарі падають. Але Божий суд звершився: Буагельберг гине, а Ребекку виправдовують.

Отже, Айвенго не тільки мужній, сміливий і відважний воїн, а й чесна, порядна, здатна на самопожертву людина; фанатично відданий справі, він служить друзям, з якими поділяє нещастя й небезпеки.

Пройшло вже майже два століття з часу написання чудового роману В. Скотта. Здавалося б, давно минули вже й лицарські часи. Ми живемо у двадцять першому столітті. Вік технократії, комп'ютерних технологій накладає відбиток на розум і серця людей, їхні взаємини. Але нетлінними залишаються людські цінності, які притаманні герою роману, славному лицарю Айвенго.

Чесність, шляхетність, почуття людської гідності, мужність, відвага, вірність, здатність до самопожертви в ім'я батьківщини чи друга мають і сьогодні непересічне значення. Конспект.