Есть в таежном море на одном из отрогов Тянь-Шаньского хребта скала Шаман. Ходят к ней группами, пробираясь сквозь таежные заросли, сплавляясь по горным рекам. Взрослые и подростки спешат задать Шаману самые сокровенные во помедитировать у его подножия. Все находят тут смысл и ответ, видят картины будущего. Одного не любит горный дух – не жалует он влюбленных или семейные пары. Нечего им искать у подножия каменного великана, смысл их жизни друг в друге.
Ходили мы однажды в начале сентября в такой поход. Отпели свое комары, поутихла жара. Лес стоял неподвижно, тихий в своей унылой задумчивости. Сплавившись по реке, мы вышли к тропе, знакомой лишь проводникам. Вел группу инструктор Дмитрий, спортивный, серьезный мужчина. Мы поднимались на хребет. Стволы сосен украшал мох-бородач, корни выворотни указывали путь своими длинными корявыми пальцами. Мы близились к вершине, с которой должен был открыться вид на скалу Шаман. Но пока мы поднимались, небо словно опускалось на землю. Макушки сосен закрыло серой ватой. Без зрительного ориентира двигаться не имело смысла. Нам предстояла ночь в тайге. Страшное в жизни начинается очень Глухой лес, скудные запасы, осенний затяжной дождь.
Перво-наперво надо развести огонь. У огня человек согревается, задумывается о вечном, о бесконечности. Мы хлебали наскоро сваренный суп, заедая сухарями, когда услышали тяжелый вздох Дмитрия.
- Это я во всем виноват, - каялся он в темноту.
Оказывается, у Дмитрия в городе осталась девушка, которая очень не хотела отпускать его в опасное путешествие. Женское сердце, что-ли, подсказывало.
- Не пустит нас Шаман дальше, - сетовал проводник. - Не жалует он сердечные дела. Дальше пойдете с Анастасией. Она дважды ходила по этой тропе, доведет.
Словно в ответ на его слова качнулись, заскрипели отжившие свой век сухие деревья. Начали прорезаться звезды в разгоняемых облаков. Дождь отменялся, а вот ночлег был необходим. Тайга она хлипких не любит, а городской житель бес в темном лесу.
Утром мы взобрались на хребет и увидели, как из синих волн тайги поднимается величественная фигура, закутанная в каменный плащ с надвинутым на лицо капюшоном. Он ждал нас с во и ответами. По такому ориентиру преодолеть пару сопок было делом нехитрым. Уже к полудню многие из нас сидели у подножия или уединялись в складках одеяния великана. Каждый думал о своем. Но все помнили ночной страх и растерянность. Но мука – вперед наука. Таежные законы нарушать нельзя. Тем более законы духов тайги.
На землю спускаються сутінки і починає накрапати. А нас зустрічає родовий маєток Гоголів-Яновських – місце, яке дало світу генія – Миколу Васильовича Гоголя. Воно розкинулось на 33 гектарах у селі Гоголеве Шишацького району.
Тут, майже від воріт ми дізнаємось неймовірну романтичну історію кохання. Матір Гоголя, Марію Іванівну (1791–1868), уроджену Косяровськю, видали заміж 1805 року у віці чотирнадцяти років. Наречений Василь Панасович (Афанасійович) Гоголь-Яновський був удвічі старший за неї. Крім Миколи, в сім’ї народилось іще одинадцять дітей, із яких залишилися жити лише старший син Микола і три сестри. Коли після пологів померли перших двоє, Василь і Марія вже при надії переїхали до Сорочинців, де проживав відомий на всю околицю лікар М. Я. Трохимовський. У маєтку Трохимовського і народився хлопчик, якого назвали Миколою…Жила родина у маєтку, який як посаг успадкувала бабуся Миколи Гоголя.
Вдихаючи аромати запашних квітів і трав і разом з тим неповторний запах землі, коли йде дощ, ми заходимо до затишної оселі.
Аби не наслідити, взуваємо капці.
– Не шукайте пари, головне – не високо підіймайте ноги, аби капці не загубити і не дряпати паркет, – радить Ірина Олександрівна.
Неподалік входу ми можемо купити натуральний мед без домішок із пасіки Рудого Панька, тут же сувеніри (екскурсовод попереджує, що варто б купити їх, якщо пануємо, нині, бо більше в дім ми не повернемось). Далі йдемо затишним будинком, де зберегли атмосферу того часу, коли сам Микола Васильович жив та приїздив сюди. Дізнаємось про родові герби, що прикрашають стіни. Чуємо, як любив сам письменник розмальовувати кімнати: наносив фарбу так, що нині це б назвали євроремонтом, насправді такий вигляд мали стіни будинку, ніби то дорогі шпалери.
Дізнаємось в одному з залів і про справжній колір волосся Гоголя – темно-русявий із рудим відтінком (часто Миколу Васильовича зображують із темним, майже чорним), і про те, як поріднились два роди – Гоголів і Пушкіних (через сестру Миколи Гоголя).
А далі нас зустрічає привітна матінка – Марія Іванівна. Вона розповіла, якою мовою спілкувались Гоголі в родині (російською, бо тоді всі дворяни нею спілкувались), хоча з людом розмовляли українською.
Також матінка показала, як гарно малював її син: вікна зробили за його ескізами, килими виткали теж за малюнками Миколи Васильовича.
А ще він вишивав, знався на травах і сам любив трав’яні чаї.
Багато повідала пані про свого сина та маєток, але все це краще почути і побачити, відвідавши музей.
Ось частина розповіді від Марії Іванівни:
Коли Микола приїздив додому, він любив усамітнення. Тому матінка виділила йому кімнати у флігелі. До кабінету, що мав другий вхід-вихід, заходити комусь було заборонено. Рідні поважали бажання Миколи, ніхто не порушував цих традицій. Кімната маленька, меблі лише чорного кольору.
До слова, писав геній лише стоячи. Був невисокого зросту, нижчим 160 см (в експозиції є жилет, що належав Гоголю, на вигляд – дитячий).
