Шептало — уособлення людської душі, її вагань та поневірянь: прагнення волі чи підкорення силі обставин? Протест чи конформізм? Цитата, винесена мною на початок твору, і спричинила глибокі й серйозні роздуми. Але, чи не вперше, я не маю категоричного судження, впевненої власної позиції. Тож я нічого не стверджуватиму, але спробую подумати просто в цьому творі. Є проблеми, про які ти б ніколи й не замислився: якісь конкретні реальні речі до часу видаються важливішими. Але отак, майже випадково, зіткнувшись із цим, я не можу лишитись осторонь…
Головний герой новели (дивно говорити так про тварину, але його непроста душа, сповнена цілком людських переживань та вагань, дає нам таке право) наприкінці твору таки повертається до свого хазяїна Степана. Втеча на волю видається нібито стихійною дією, він радий ткнутися мордою в руки Степана, не боїться й майбутніх сварок чи навіть ударів. Мені було боляче це читати. Це не історія про безмежну довіру тварини до людини чи щось таке, а історія про викривлення, приручення гордої красивої душі. Принаймні така моя думка. Це історія підкорення, навіть поневолення. І якщо спочатку це поневолення було тільки формальним, то наприкінці воно стало остаточним, бо неволя — не жердини, з яких складається загорожа, неволя — всередині…
Те саме з людиною. Не в змозі надалі чинити опір, людина думає, що «розумніше до часу прикинутися скореною, лишившись в душі вільною, аніж бути скореною насправжки».. Але де ж гарантія, що роль, маска не стане сутністю, що волі не загубиться, не вивітриться? Краще удати з себе скореного? Чи треба бігти проти вітру проти течії? Це не питання відірваної від життя філософії, це питання світогляду, життєвої позиції, питання нагальне, якщо можна так сказати… Скільки разів на день ставимо його собі, але ніколи не доходимо до широкого узагальнення. Таке узагальнення підказав мені твір Володимира Дрозда. Поки що я не маю повної, остаточної відповіді на це питання, але шукатиму її і не полишу своїх роздумів на нівдорозі…
Вийшло так, що в моєму творі значно більше питань, аніж відповідей. На даль чи на щастя, в житті теж значно більше питань, а ніж відповідей. Я схиляюсь до позиції опору, протесту, боротьби. І тут ховається небезпека: чи не виллється це все у звичайний максималізм, загальне заперечення, боротьбу всіх проти всіх? От… І знов питання.
Важко дати відповідь за такий короткий проміжок часу, у такому короткому творі. Нелегко й взагалі знайти ці відповіді.
Я родился и живу в замечательном городе Воронеже. Этот прекрасный город для меня самое лучшее место на земле, и я с уверенностью могу сказать, что бесконечно сильно люблю его.
Особенно сильно эта любовь чувствуется, когда возвращаешься домой после продолжительного отбытия, острое наслажденье пронзает душу, когда понимаешь, что ты снова в родном городе, где от каждой улицы веет добрым и таким привычным теплом.
За всю мою, пока еще столь недолгую, жизнь я никогда не бывал в таком месте, где было бы мне уютнее, чем в родном Воронеже.
Даже солнечная Анапа и пропитанный соленым морским воздухом Геленджик не дал мне столько тепла и доброты, сколько подарил любимый город. Здесь все мои друзья, родные, такая привычная школа и знакомы с детства двор, где мы с мальчишками до сих пор играем в футбол.
Каждый переулок до боли знаком: вот здесь мы с ребятами играли в прятки, а в этом месте я очень сильно упал с велосипеда, недалеко от того большого фонтана я часто сидел в тени большого дуба и читал свое любимое произведение — «Тома Сойера».
Но, кроме того, что все мне очень близко в этом городе, Воронеж славится своей богатой историей. За все четыреста лет своего существования Воронеж выдержал не только нападения врагов, но и огромное количество пожаров, засуху и даже эпидемию холеры, которая положила больше половины населения города.
Но Воронеж всегда «вставал с колен» и полностью восстанавливался. Мне кажется, что это происходило во многом благодаря людям, которые проживают здесь.
Что касается народа, проживающего (и прожевавшего) в Воронеже, то можно смело сказать, что он всегда отличался своей самостоятельностью, независимостью и свободолюбием. Как пример можно привести тот момент, когда воронежцы поддерживали Лжедмитрия Первого, отвергая официальную власть.
Именно в Воронеже впервые был создан регулярный военный русский флот, где строились корабли без участия специалистов из заграницы. На Воронежской космической станции был получен кислородно-керосиновый жидкостный ракетный двигатель, который позволил людям выйти в открытый космос.
В марте 2013 года Воронежу было присвоено название «Город воинской славы», которое этот город-герой, несомненно, заслужил.
Воронеж- это неотъемлемая часть России, прекрасный город, в котором живут замечательные люди. Город-герой, город-история- это лишь малая толика заслуг лучше города России — Воронежа.
