столица Кассиопея жена красавица эфиопского царя цефея похвасталась своей красотой завистливыми виды мифических жительница моря Бог моря Посейдон напустил страшное чудовище то София вынужден был отдать на съедение свою дочь андромеду приковали к прибрежной скале морская пучина Кит выныривает проглатывает артемиду нужно сделать из этоно легенду

Валер'яна Підмогильного називають автором інтелектуальної прози, суть якої полягає в тому, щоб цілісно поєднати художній стиль, філософські роздуми й узагальнення та розкриття психологічних проявів особистості. Власне, творчість Підмогильного і започаткувала інтелектуально-психологічний напрямок у розвитку модернової української прози початку XX ст. Пам'ятаймо, що для модернізму характерними рисами є певна зосередженість на окремій особистості, розкриття її особливостей через нові, нетрадиційні художні засоби. Головний герой твору В. Підмогильного — це людина з її особливим характером, вмотивованою поведінкою за різних життєвих обставин. Автора приваблює можливість аналізувати найтонші порухи душі людини, що пов'язані зі свідомими чи підсвідомими діями. Отже, саме творчість Валер'яна Підмогильного засвідчила, що українська література може бути прочитана в загальноєвропейському контексті й мати своїх прихильників не тільки в Україні, але й у багатьох країнах світу.
Роман "Місто", написаний у 1927 році, — перший урбаністичний роман в українській літературі. Цей твір поєднав у собі національні традиції з європейським психологізмом. У центрі — проблеми взаємин міста й села, становлення нової творчої особистості. Розповідь подана через душевні та інтелектуальні пориви Степана Радченка — енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до технічного вузу й сподівається повернутися з новими знаннями на село. Перед нами постає образ кмітливо ї людини, яка чітко складає характеристики людей. Перші його знайомства — це крамар ("Дивак, бур'ян, сміття, що зникає без сліду й згадки") та вчитель ("...він і так уже мертвий, як латина, що тільки дідькові потрібна") — дають йому підстави не тільки для роздумів, але й для певного дослідження: яке ж воно — місто. Герой твору сповнений рішучості й упевнений у тому, що він завоює місто, бо воно для нього "старий порох, що треба стерти". Про міщан він мислить ще категоричніше: "їх треба вимести геть, розчавити... і на їх місце прийдуть інші". Блукаючи Хрещатиком ігаючи за натовпами людей, міркуючи про те, скільки хлопців і дівчат з'явилися в містах, Степан доходить висновку: "В місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту".

Каждый год наша страна отмечает очередную мирную весну, но время, фронтовые раны и болезни неумолимы. Из каждых 100 победителей в живых осталось сегодня лишь двое. И эта печальная статистика заставляет нас, всех тех, кто родился после победы, с особым почетом, заботой и вниманием относиться к каждому ветерану Великой Отечественной войны. Каждый год в эти дни объявляется минута молчания, трижды звучат залпы военного салюта, и все мы в эту минуту думаем о своем, а по сути — об одном и том же: мысленно вспоминаем своих дедов и прадедов, которые на полях сражений отдали жизни ради победы, ради нашей жизни и нашего будущего. 

Память о предках — не только исторических, но и непосредственных представителях наших семей — составляет главное богатство нашей души. Ведь для того, чтобы мы сейчас жили и были такими, какие мы есть, многие поколения людей создавали наше общество, делали жизнь такой, какой увидели ее мы. Да и в нас самих — прямое продолжение нравственных, культурных, исторических ценностей дедов и прадедов. Память об ушедших священна: «Под каждой могильной плитой — мировая история», — как говорил Г. Гейне. Героизм воинов Второй мировой войны... Мы не может знать всех поименно, но разве в имени дело? То, что свершили эти люди, не нуждается в комментариях. 

Даже не зная имен, мы вспоминаем о них добрым словом, и не случайно самое большое количество цветов — свидетельство памяти народной и преклонения — именно у Могилы Неизвестного солдата. И горит Вечный огонь, подтверждая: «Имя твое — неизвестно, подвиг твой — бессмертен!» Все они воевали не за собственное благополучие, воевали за свободу Родины, боролись за независимость народа. Потому и бессмертны они. Ведь человек жив до тех пор, пока о нем помнят.