Ива́н Серге́евич Турге́нев (28 октября [9 ноября] 1818, Орёл, Российская империя — 22 августа [3 сентября] 1883, Буживаль, Франция[8]) — русский писатель-реалист[9], поэт, публицист, драматург, прозаик, переводчик[10]. Один из классиков русской литературы, внёсших наиболее значительный вклад в её развитие во второй половине XIX века[11]. Член-корреспондент императорской Академии наук по разряду русского языка и словесности (1860), почётный доктор Оксфордского университета (1879), почётный член Московского университета (1880)[12].
Созданная им художественная система оказала влияние на поэтику не только русского, но и западноевропейского романа второй половины XIX века. Иван Тургенев первым в русской литературе начал изучать личность «нового человека» — шестидесятника, его нравственные качества и психологические особенности[11], благодаря которым в русском языке стал широко использоваться термин «нигилист»[13]. Пропагандист русской литературы и драматургии на Западе.
Изучение произведений И. С. Тургенева — обязательная часть общеобразовательных школьных программ России. Наиболее известные произведения: цикл рассказов «Записки охотника», рассказ «Муму», повесть «Ася», романы «Дворянское гнездо», «Отцы и дети».
Объяснение:
вот то что сам знал и в инете нашел немного
якось так)
Объяснение:
У Гофмана гротеск як художній прийом зберігає зв’язок зі своєю первісною природою і водночас успішно виконує сатирично-викривальні функції.
Повість-казка «Крихітка Цахес...» насичена образами-гротесками, гротескними ситуаціями. Вона є узагальненим образом сучасної письменникові німецької дійсності.
Адже усе, що Гофман у своїх творах називав філістерством, було не вигадкою, а живою реальністю, з якою письменникові доводилося постійно стикатися. Філістери, люди обмежені, а часто і просто нікчемні, чудово почувалися в Німеччині — вони були в бюрократичному апараті, в комерції, в науці і навіть у літературі. За спогадами сучасників, Гофман вважав, що найбільше їх зосередилося саме в Берліні.
Повсюдно люди посередніх здібностей завдяки владі, зв’язкам, а часто і грошам посідали високе суспільне становище та ще й вимагали, щоб оточення визнавало їхній розум і талант лише за те, що вони обіймають значні посади.
Глибокий викривальний зміст твору був очевидним завжди: зобразити князів, високопосадовців і навіть університетського професора відвертими дурнями — справді «межа всьому». Образ малюка Цахеса — нікчеми, який без розуму і таланту швидко досяг кар’єрних висот, присвоюючи чужі заслуги, ще більше увиразнювала цю важливу проблему: ентузіастові-романтику важко жити у філістерському суспільстві, де чеснотами виступають марнославство, лицемірство, невігластво і пихатість.
Автор дійшов висновку: багатство й людська глухота, те, що люди забували закони природи й краси, — все це призвело до панування безглуздості й вульгарності. Але Гофман вірив у велику силу мистецтва — перемога на сторінках його казки можлива, але у світі людей все набагато складніше. Цим і пояснював іронічний фінал твору. Таким чином, занепад бездуховності призвів до збільшення філістерського світу, а її відродження — навпаки, до процвітання життя у суспільстві.
