Письмо до Санька та Грицька (Джуро Швайки) ОЧЕНЬ НАДО ЗАРАНЕЕ

Україна, український народ, українська мова! Які величні, незрівнянні ні з чим поняття! Україна, як і українська мова, мають свою історію. Україна... В одному цьому слові бринить жмуток смутку і краси, величі і слави, країна, де найбільше люблять волю і довго не мали її, країна гарячої любові до народу, вікової боротьби за щастя, рівноправність, незалежність. Така ж доля спіткала і мову. І хоча український народ – один із великих слов’янських народів – був розтерзаний і пошматований впродовж тривалого часу між різними імперіями, позбавлений політичних прав, позбавлений права на творення рідної літератури.Зараз Україна – незалежна держава. І вона, звісно повинна мати свою мову, повинна відродити її з розумом, повагою, відродити культуру, не поспіхом та указами, а серцем і бажанням людей.Мова живе, її життя. Її власна історія міститься в постійній її зміні: щезають старі звуки, появляються нові й вони міняються, як і форми слів, синтактичні звороти, значення слів. Увесь духовний і матеріальний поступ людства будується на мові, історія якої тісно пов’язана з політичною долею того народу, котрий нею говорить.Мова – це найкращий засіб взаємних зносин окремих осіб між собою, засіб їх духовного об’єднання і взаємного впливу. Без мови нема народності, рідна мова найкраще відбиває в собі думки й почуття окремої людини, суспільності всього народу. В мові, її історії, розвитку й виробленні відбилися перші ознаки проявів самостійного духовного життя в майбутньому окремого народу. Найголовніші індивідуальні ознаки народу – це його мова, література, мистецтво, пісні, усна творчість.Мова – це характер народу. В ній відбито його національні звичаї, побут нахили. Мова – це ще й історія народу. Від найдавніших часів наші предки залишили в мові свої глибокі сліди. У мові відбивається і пам’ять народу, бо майбутнє виростає з минулого. Нашому поколінню треба плекати кожне слово рідної мови, передане нам у спадок від наших пращурів. Нам треба вивчати, розвивати, берегти свою мову, бо без неї народ перестає бути самостійним, незалежним і багатим. Ми не маємо права забувати, що за любов до української мови, до рідного народу багато письменників часто платили власним життям. В своїх віршах, творах вони описували обурення і гноблення до рідного слова:Коли забув ти рідну мову,Яка б та мова не була –Ти втратив корінь і основу,Ти обчухрав себе дотла.(Дмитро Білоус)Розуміння ролі мови в житті народу визначає естетичне кредо Лесі Українки, М.Коцюбинського, А. Малишка. А ще П. Тичина та М.Рильський щедро висівали добрі зерна свого поетичного слова на ниву української літературної мови; зерна проросли, збагатили, сповили мову новими висловами. Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше вона має володіти, звичайно, рідною мовою. І це не тільки й тому, що рідна мова, - це невід’ємна частка Батьківщини, голос народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші, найніжніші струни людської душі.Мова – це золотий запас душі народу, з якого виростаємо, яким живемо, завдяки якому маємо право милуватися рідним краєвидом. Мова – найкращий цвіт, що ніколи не в’яне, а вічно живе, розвивається і процвітає.

Много лет прошло с тех славных дней, и вот я вновь вернулся сюда. здесь на бородинском поле многие мои товарищи сложили свои головы за россию. мы были молоды и отважны. я служил в армии петра багратиона. накануне сражения я встретился с моим земляком николаем мартемьяновичем сипягиным, который служил адъютантом багратиона. разговаривали долго, волновались, переживали сильно, готовились к бою, в котором решалась судьба отечества, покажем ли себя достойными воинами. утром 26 августа, едва только забрезжили первые лучи солнца, раздался сигнал "стройся! ". я быстро вскочил, схватил ружьё и встал в строй воинов. нам приказали защищать багратионовы флеши. флеши- это такие полевые сооружения, которые с высоты птичьего полёта напоминают остриё стрелы. длина наших флешей по каждой стороне была примерно 20 метров или чуть-чуть больше. навсегда запомню этот день! французы шли в атаку на нас целых восемь раз. но рядом с нами был сам багратион. он не прятался за нашими спинами, а вдохновлял нас своим примером, своей смелостью. пару раз за день я видел сипягина, чему был несказанно рад. бой продолжался шесть часов. мы сдерживали натиск французов. во время восьмой атаки французов на флеши раздался чей-то крик: "багратион ранен! " вот тут я признаюсь, что пали мы духом. утомлённые боем, замешкались: "что теперь делать? где наши командиры? ". дело спас командир третьей пехотной дивизии генерал-лейтенант коновницын, принявший командование на себя. смелый же он был человек! однако, через некоторое время, он велел нам отойти к семёновскому о многом я бы мог ещё рассказать, но давайте здесь навечно остались мои товарищи-воины, каждый из которых мог бы сказать так: "я честно сражался за то, что бы вы, мои потомки, знали, что, защищая родину, мы думали и о вас- нашем будущем, увидеть которое суждено, наверное, будет немногим".