заполнить таблицу по рассказу Тургенева "Бежин луг"

Сочинение по картине И. И. Левитана «Лесистый берег» Исаак Ильич Левитан — выдающийся мастер рус­ского пейзажа — за свою недолгую жизнь успел со­здать множество прекрасных картин. И почти все они посвящены русской природе. Мало найдётся людей, не видевших картин «Март» и «Золотая осень». Уже с 18 лет холсты художника участвуют в выставках и охотно раскупаются. Его работы хранятся в круп­нейших музеях и картинных галереях нашей страны и за рубежом. Левитана па праву называют певцом русской природы, превратившим простые мотивы в яр­кие образы России. По словам художника И. Грабаря «Он самый большой поэт… и самый большой чародей настроения, он наделён наиболее музыкальной душой и наиболее острым чутьём русских мотивов в пей­заже… Смог… создать свой собственный стиль, который явился вместе с тем и стилем русского пейза­жа, по справедливости названного «левитановским». Поэтическое настроение, возникающее при просмот­ре картин, заслуга художника, сумевшего передать на своих холстах лирическую прелесть пейзажа, ме­ланхолическую задумчивость природы, свою любовь к незамеченным никем ранее уголкам русской земли. Счастье общения, близости с природой стало счастьем всей его короткой, но насыщенной творческой жизни. Написана картина «Лесистый берег» в 1892 году на реке Пёкша во Владимирской области, где художник вынуждено жил некоторое время, будучи высланным из Москвы. Прогуливаясь по окрестностям, он на­слаждался видами местной природы, выбирал понра­вившиеся пейзажи для своих работ. В открывшейся панораме его внимательному взгляду открылось раз­нообразие ландшафта, переход от хвойного леса на высоком берегу к реке и пологой долине. Такой нис­ходящий рельеф может символизировать саму жизнь: бурный рост, стремление вверх (растущие деревья) в начале жизни, затем скатывание вниз к старению и плавное размеренное движение во второй половине жизненного пути. Или стремление к новым идеям, к свершениям, обретение себя, нахождение своей ниши и плавное течение по волнам жизни. Левитан предпочитал для работы предвечернее время суток, картина так и называется «Лесистый берег. Сумерки». Тон и краски картины подчёркивают сумеречное время летнего дня. Темнеющее небо слабо подсвечивается алым краешком заходящего солнца, отсвет которого подкрасил стволы выступающих из леса сосен в золотистый цвет. На линии горизонта, за лесом уходящее солнце обозначено светлым пятном на синем небосклоне. На переднем плане картины лука небольшой ре­ки, поворачивая, устремляется вдаль. Берега у речки разные: один пологий, другой крутой, обрывистый. Так обычно бывает, во время весеннего половодья и разливов рек, из-за неровностей рельефа поднимаю­щаяся вода подмывает один берег. Оба берега реки — и крутой, и пологий — песчаные. Цвет песка на них сильно отличается: на обрыве он ярко-жёлтый, внизу почти белый. Пологий берег слегка зарос травой, но выглядит удобным для купания и рыбалки или для водопоя домашнего скота. Следов пребывания людей не наблюдается: ни следов костра, не оставленной рогатки для удочки. Значит, поблизости нет селе­нья, из которого могли прийти люди или пригнать скотину на водопой. Крутой берег неровно покрыт рас­тительностью: травой, кустарником и подрастающими деревьями. По нему к воде спуститься можно только съехав по песку, как с горки зимой. Вода в реке, как зеркало, чётко отражает часть берега, верхушки со­сен, закатное небо. Спокойной, гладкой поверхность воды становится к исходу дня. Стихает ветер, гоня­щий волну, умолкают звуки, с последними лучами заходящего солнца уходит свет, дымка опускается на землю, краски становятся гуще, приглушаются светлые тона. Вся картина дышит умиротворённостью тишины. На высоком берегу плотной стеной, как солдат­ский строй, стоят сосны и лиственницы. 

Дорогою ціною здобували волю українці, багато чого довелося їм випробувати. Були і «збасаманені сині хребти», були і кулі в тілі, було й загублене життя, був і розпач, була і смерть. Коли я читаю оповідання М. Коцюбинського «Дорогою ціною», то мені здається, що це я тікаю разом з ними від кріпаччини, що я теж відчуваю голод, біль, страждання, що це я разом з ними намагаюся вижити і перемогти. І здобути волю.Що може бути краще за волю? Коли дихаєш вільно, на повні груди, коли не наглядають за тобою прискіпливі очі пана, коли поряд з тобою та людина, яку ти без тями кохаєш. І не треба критися, а можна вийти в поле — і заспівати, заспівати так, щоб почули гори і підспівували тобі своїми дужими голосами, заспівати так. щоб сонце здивовано подивилося зверху, ніби питаючи: що то воно є? Оце і є воля, справжня воля. Але як ЇЇ здобути? Зброєю? Ні. Уся влада на боці пана. Не встигнеш ти й оком моргнути, як тебе або посадять у в’язницю, або вб’ють.Тому і тікали люди, тікали до Туреччини, бо несила вже було терпіти панське ярмо — дуже воно муляло шию — бо «вільний дух народу ще тлів під попелом неволі». Цей дух підіймав і гнав подалі від кривди, від знущань, від постійного страху, гнав з надією хоч в останні хвилини життя побачити, що таке воля.Серед таких людей були Соломія та Остап. Мов птахи з широко розгорнутими крилами, вони знялися з місця у пошуках вільного життя. Адже вдома навіть сподівань на це немає: за бунтарський дух приишовся не до двору Остап, живе з нелюбом Соломія, бо так схотів пан. Яке вже може бути щастя?! Щастя без волі — нещастя. Вільний дух Остапа йде від діда, від його «билинь-казок» «про Січ, про козацтво, про боротьбу з панами за волю». Саме Коліївщина надихає двадцятирічного хлопця йти шукати волю. Але в Остапа є кохана, яка вирішує всупереч усьому з’єднати долі. Вони йдуть разом, а веде їх чарівне слово — воля. Адже тільки вона може дати їм усе, чого вони так домагаються: і шастя бути поряд, і домівку, і господарство, і незалежність.Але до волі нелегкий шлях. Скільки довелося пережити цим людям, скільки довелося пережити всьому українському народові! Спочатку стають на перешкоді козаки, бо царський уряд намагався будь-що розшукати втікачів і жорстоко карав їх. Не вдається закоханим з першого разу переправитися за кордон. Але доля дарує їм ше одну можливість. Які вони щасливі, що нарешті знайшли те, що шукали — волю. Проте сліпа куля наздоганяє Остапа. Скільки ж можна зносити знущань, коли вже життя змилується над ними?!І ось тут виявляється героїчний дух Соломії. Вона йде шукати шлях, щоб вибратися з плавнів, але відчуває, що заблукала. Де він. її Остап, поранений та кинутий? Проте Соломія не відступає від своєї мети — знайти його, знайти будь-що: хай палають плавні, хай навіть смерть чекає за плечима. Ось вона воля до життя, воля до щастя. Тому стільки відчаю, ненависті в діях Соломії, коли вода ламає очерет: «Соломія накинулась на нього і почала трощити зі злості, як свого ворога».Але й Остап не здається, хоч і тяжко поранений. У цей час він намагається відбити своє життя у вовка. Для цього не обов’язково мати рушницю. Потрібні лише кілька краплин води та велика воля до життя. Ця велика воля до життя і допомагає знову зустрітися двом кохаючим серцям. Ця велика воля до життя надає Соломії снаги працювати, щоб виходити Остапа, поставити його на ноги. А коли турецька варта забирає його, ця велика воля до життя зумовлює напад Соломії разом з Іваном Котигорошком на неї, щоб звільнити дорогу людину. Скільки потрібно мужності, героїзму, відваги, шоб піти на цей крок! Недарма ніби з казки приходить на сторінки оповідання Іван Котигорошок, який прагне усюди й завжди допомагати Соломії.Так, український народ без боротьби не здається, як не здавалася Соломія, як не здавалися і Остап, і Іван, і тисячі подібних до них людей. Можливо, вони і не перемогли, але вказали шлях до волі, тяжкий шлях, на якому чекає багато випробувань. Але цей шлях потрібно було пройти, навіть зі зброєю в руках, бо в його кінці чекала людей воля. Смерть перервала життя Соломії. Але залишилася пам’ять про неї, яка зігріває вже сивого діда: «Знов мене кличеш, Соломіє? Почекай, швидко прийду, не забарюся вже…» Це кличе Остапа вільна Соломія.Минуло багато років, і український народ здобув собі волю. Хоч і дорогою ціною, дуже дорогою піною. Але саме це, на мій погляд, і надає йому снаги берегти свою волю, свою незалежність, щоб потім не довелося її знову здобувати у нерівній боротьбі. І тоді вже хто знає, яку ціну нам доведеться за неї платити…