Объяснение:
Майже в кожному художньому творі є присутньою любов і дружба. Часом здається, що без цих двох почуттів твір буде неповним: воно розповідає про людей, про взаємини між людьми, і неможливо писати тільки про ненависть, не кажучи про любов. Ненависть — теж любов, тільки з негативним зарядом. А кажучи про ворожнечу, не можна не протиставити їй дружбу. Не знаючи зла, не дізнаєшся, що таке добро.
Споконвіку людство ставило собі питання: що таке любов. Але жоден з мудреців не дав на нього вичерпної відповіді. Та це і неможливо. Кожен повинен відповісти на це питання саме. Поети, письменники в усі віки писали про любов. Любов — це вічна, невичерпна тема. Трубадури, лицарі… Пушкін, Лермонтов, Блок, Єсенін — при цих іменах згадуються прекрасні рядки, написані про любов.
За віки було розказано про різні види любові : любов-страждання (Пушкін. «Євгеній Онєгін» і «Я Вас любив…»), любов-жертва (Соня в романі Л. Н. Толстого «Війна і світ»), любов-гра, любов-нудьга (усе це у лермонтовского Печорина). Любов з великої букви (Булгаков «Майстер і Маргарита»). Цей список можна продовжувати і доповнювати.
Любов — саме незвичайне, загадкове почуття; воно приходить несподівано і йде несподівано. Здається, дуже точно сказав М. А. Булгаков, вклавши ці слова у вуста Майстра : «Любов вискочила перед нами, як з-під землі вискакує вбивця в провулку, і уразила нас відразу обох. Так вражає блискавка. Так вражає фінський ніж»! Скільки вже написано про любов, скільки ще напишуть! Про неї можна говорити нескінченно, але формули любові немає.
Дружба теж малозрозуміле, загадкове почуття. Іноді з дружби народжується любов. Чому ж ми дружимо з цим, а не з тим? Дві людини, знаходячи спільну мову, загальні інтереси, думки, переживання, мимоволі зближуються. Але буває і так, що дружать люди, абсолютно різні, такі, як Євгеній Базаров і Аркадій Кирсанов. Читаючи роман Тургенева «Батьки і діти», я ставила собі питання: «Що їх зв’язує? Що об’єднує»? Відповідь мені підказала вчителька фізики : різнозаряджені частки притягуються. Протилежності сходяться. Підтвердженням тому — Євгеній і Аркадій, Микола Ростов і Борис Друбецкой.
Чомусь майже не пишуть про дружбу між чоловіком і жінкою. Може, вважають це за неможливе? Лише у І. Єфремова я зустріла таку дружбу, і те в романі «Таис Афінська», що розповідає про Древню Грецію. Таис, знаменита гетера, мала багато прихильників. Вона любила лише одного — Олександра Македонського, але інші ставали її друзями, готовими померти за неї (спартанець Менедем, конник Мониск).
Про жіночу дружбу написано трохи більше. Якщо жінки не суперниці, то вони союзники — так можна зрозуміти майже усі твори. Напевно, це тому, що більшість авторів — чоловіки. Лише у Л. Н. Толстого я знайшла приклад справжньої відданості дружбі. Княжна Марья, незважаючи на те що їй самій дуже сподобався Анатоль Курагин, відмовляється від нього, дізнавшись, що в нього закохана т-11е Bourienne, її подруга.
Іноді, перечитуючи Толстого, Пушкіна або Булгакова, я заздрю, по-хорошому заздрю деяким героям: вони радіють, люблять, страждають. Іноді мені здається, що я не зможу так. Я не любила (те, що було, було лише захопленням) і не умію ненавидіти. У мене не складаються стосунки з дівчатами: вони бачать в мені небезпечну суперницю. Єдина моя подруга-жінка — моя мама. З юнаками мені набагато ше — я їх краще розумію. Я дуже сподіваюся, що зустріну свою Любов, велику, чисту, світлу… Але хто на це не сподівається?
Любов і дружба — які прекрасні слова! Без них світ був би нудніший, бесцветнее…
ответ: в "монологе" выражены мысли юного лермонтова о своем поколении. но и почти спустя десятилетие с тех пор, когда была написана "дума", духовный облик поколения 30-х годов не изменяется. значит, даже в раннем произведении лермонтов сумел увидеть его характерные черты и причины, их породившие. говоря о жизни молодых дворян, своих ровесников, поэт отмечает ее однообразие, бесцельность, безрадостность, подчеркивая это выразительными сравнениями с образами из мира природы: северным растеньем, тусклым зимним солнцем, пустыми бурями:
как солнце зимнее на сером небосклоне,
так пасмурна жизнь наша. так недолго
ее однообразное теченье..
и душно кажется на родине,
и сердцу тяжко, и душа тоскует..
такое существование приводит к ранним разочарованиям, к утрате веры в любовь и дружбу, убивает желание наслаждаться радостями жизни. поэтому лермонтовское поколение не знает юности, не ведает "ни любви, ни дружбы сладкой". но автор отмечает, что у его молодых соотечественников есть и "глубокие познания, жажда славы и пылкая любовь свободы". однако все эти прекрасные качества не нужны в обществе, где царят насилие, жестокость, пустота. они оказываются лишними, так как не находят применения. "мы их употребить не можем", — говорит автор. кто же в таком случае торжествует в обществе? лаконичный и горький ответ содержится в первой же строчке стихотворения: "поверь, ничтожество есть благо в здешнем свете". все стихотворение пронизано чувством боли и страдания лирического героя, размышляющего, о поколении, к которому он принадлежит. поэт сам вдыхает душную атмосферу николаевской россии, поэтому он прекрасно понимает состояние и настроение своих ровесников. ведь он один из них. это подчеркивается неоднократным употреблением местоимения "мы". в "монологе" звучит сочувствие автора своему поколению, которое не виновато в трагическом финале декабристского восстания, в том, что попытка изменить строй россии путем решительного действия потерпела крах, положив начало политической реакции в стране.
объяснение:
