Моє відношення до Жульєна Сореля​

Коли сонце розтопило чорний зернистий сніг і з брудної води випливли
накопичені за зиму відходи людського житла – старина, кістки, бите скло, – і в повітрі піднявся гармидер запахів, у якому найсильнішим був сирий і солодкий запах весняної землі, у двір вийшов Геня Піраплєтчиков. Його прізвище писалося так безглуздо, що з того часу, як він навчився читати, він відчув її як приниження.
Крім цього, у нього від народження не ладилося з ногами, і він ходив дивною, підскакуючою ходою.
Крім цього, у нього був завжди закладений ніс, і він дихав ротом. Губи сохнули, і їх доводилося часто облизувати.
Опріч цього, у нього не було батька. Батьків не було у половини хлопців. Але на відміну від інших Геня не міг сказати, що його батько загинув на війні: у нього батька не було взагалі. Все це, разом взяте, робило Геню дуже нещасною людиною.

Автор описывает дедушку с особой симпатий и уважением.

Лицо у дедушки доброе и уже старое, с усами и бородой. Он не высокого роста, но довольно крепкого телосложения.

Одет в рубаху, штаны, лапти и тулуп. На голове шапка-ушанка.

Дедушка Мазай - старый опытный охотник. Вдовец, у него есть внук. Фантазер и рассказчик. Умный и наблюдательный. Весёлый. Речь его и шутлива, и грубовато-ласкова. 

Он ведет довольно активный образ жизни: ухаживает за деревенькой, ходит на охоту, преодолевает большие расстояния бегом. Дед Мазай пронизан любовью ко всему живому. Человек, которому честь и доброе сердце не позволяют пользоваться бедой, пришедшей к зверькам.