Василий Иванович Тёркин сельский парень, родом из Смоленщины (автор сделал его своим земляком). Он - пехотинец стрелкового полка. Не обладая какими-то выдающимися Василий является настоящей душой своей роты: это человек широкой души и большого сердца, неунывающий оптимист, который подбадривает своих товарищей-сослуживцев словами "перетерпим, перетрём".
Автор намеренно не сообщает подробностей биографии своего героя, подчеркивая его "обыкновенность", чтобы каждый смог отыскать частичку солдата Тёркина и в собственном характере: "Парень в этом роде В каждой роте есть всегда, Да и в каждом взводе..."
Произведение Твардовский задумал еще до начала ВОВ, однако тот Василий Тёркин, который стал родственной душой тысячам солдат, появился в 1942 году. Этот собирательный образ русского солдата придавал силы, воодушевлял и сражаться реальным людям.При этом Василий - не супер-герой, не великий воин, обладающий богатырской силой и мощным телосложением. Однако в некоторых местах поэмы угадываются фольклорные нотки, при которых автор еще больше сближает героя с народом. Так, в главе "Два солдата" Тёркин подобно настоящему Илье Муромцу защищает слабых и немощных, приходит на к старикам, о которых в начале главы на сказочный манер говорится " жили-были дед да баба". Такого героя не отличают внушительные размеры, зато в избытке смекалки, оптимизма, отваги и любви к родной земле.
Твардовский "осовременил" народного защитника, добавив к вышеперечисленному искрометный юмор, необходимую хитрость и выносливость. Василий даже "спать в запас", быстро при к меняющимся условиям окружающей действительности. А самое главное его достоинство - никогда унывать, ведь только так можно выжить в страшной войне!
Объяснение:
Духовна краса – вічна і незмінна. Як незмінна і краса людських стосунків, описаних в новелах О’Генрі.Абсолютна більшість людей на світі народжується, щоб жити, працювати в якійсь області знань, продовжити рід – і піти за обрій.Тільки ті, що залишають після себе значний слід у музиці, поезії, прозі, малюванні – тільки ті залишаються жити вічно серед людей. Їх небагато, але і не мало. Їх імена звучать музикою в наших серцях. Вони відкривають нам нові горизонти, заставляють задуматися над минулим, сучасним і майбутнім, обдумати смисл буття на землі.Інколи великий твір (прозовий або поетичний) залишає в душі нашій великий слід. Але є твори невеликі за змістом, які вражають, змушують думати, співпереживати з героями. Серед авторів безсмертних новел особливе місце займають визначні майстри слова – Антон Чехов, Джек Лондон, Михайло Коцюбинський, Бред Гарт, Гі де Мопассан, Василь Стефаник, а також визначний американський письменник О’Генрі. Його новела «Останній листок» потрясла мене. Це зворушлива історія самовідданої дружби і самопожертви, яка розкриває тему відданої любові людини до людини.Старий, некрасивий чоловік, художник – невдаха, Берман усе життя сподівався створити шедевр в мистецтві, якому не буде рівних у світі. Нажаль, тривалий час йому не вдавалось матеріалізувати свою мрію через відсутність особливої миті просвітлення душі, вчинку, що змусив суттєво переосмислити життєві цінності. Свою повагу, дружню любов до молоденької дуже хворої дівчини Джонсі він виявив по – своєму. Дівчина, дивлячись за вікно на листя плюща, чекала, поки впаде з гілки останній листок: тоді вона помре. Але справжній митець змінив хід подій, він створив шедевр душею і серцем – магічний останній листок ціною в життя.
Объяснение:
