По моему мнению, мысль Твардсково о «правде сущей», подтверждается почти во всех написанных поэмах про войну. Это страшное и поражающее время показывает всю сущность людей, даже обыкновенные солдаты не могли противостоять своим главарям. Многие просто не знали, на сколько все обвернется, в итоге поразил ужас и страх. Наша родина была не в чем не виновата, но подверглась таким разрушениям и потерям. Когда читаешь поэмы Твардского, слезы так и прорываются. Легкие и точные слова, описывают всю правду, происходящую в то время. Само слово война, уже пробирает мурашки. С первых слов поэмы, автор вводил нас в воспоминания о холодной войне. А как Твардовский лаконичен в изображении фронтового пейзажа:
На могилы, рвы, канавы,
На поля, холмы дырявой,
Изувеченной земли,
На болотный лес корявый,
На кусты — снега легли.
Закрываешь глаза и видишь этот ужас, представляешь какая царит атмосфера. Это и есть правда войны. Все окутывает тишиной, и только где то далека видятся взрыв, слышится звон от мины или бомбы. И вот в конце всего этого вопли умирающего солдата. Жуткое представление этих моментов, заставит всех задуматься, что пережили несчастные люди. Хоть эта правда и не приятная, но нужно ее знать.
( если что то не так, простите)
Объяснение:
Війна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю дорослих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися діти й підлітки, багато з яких залишилися без піклування старших, без даху над головою, перед щоденною смертельною небезпекою? На собі, своїй долі відчув чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставши письменником, він не зміг не описати тих страхіть, які випали на долю покоління. Розповідь про дітей війни — основна тема його творчості, зокрема повісті «Климко».
Ця повість страшна своєю правдою про війну и красивою правдою про благородних людей. Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на війні, ми маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей.
Головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою, виховувався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. Вже з початку повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, відповідальний. А зі смертю дядька йому і зовсім довелося покладатись тільки на себе. І Климко, і його друг Зульфат — чуйні, чутливі до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку з її немовлям. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов’янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. Подорож далека й безпечна, але Климко готовий терпіти холод і голод заради Зульфата, заради Наталії Миколаївни і її дитинчати. Взаємодо характерна риса майже всіх героїв оповідання. На перший погляд безпорадна людина у трагічній ситуації знаходить сили і можливість допомогти іншій: хлопці допомагають вчительці, старий безногий швець разом з голодним Климком рятують молоденьку дівчину від облави, чужа жінка доглядає хворого Климка і навіть за залишитися жити у неї. Біда зближує, згуртовує людей, виявляє глибини людської душі: доброту, порядність одних і жорстокість та підлість інших.
