П’єсу «Пігмаліон» Б. Шоу написав, орієнтуючись на античний міф про Пігмаліона. На далекому острові Кіпрі жив цар Пігмаліон, якому було дароване богами вміння вирізьблювати. Талановитий володар острова насолоджувався красою природи, умів виробляти чудові витвори, але мав одну дивну рису — він ненавидів жінок. Одного разу він вирізьбив із слонової кістки (за іншими версіями — з мармуру) скульптуру жінки. Статуя була така прекрасна, що Пігмаліон закохався у власний витвір. Дні і ночі просив Пігмаліон богиню Афродіту, щоб вона оживила скульптуру. Змилостивилася Афродіта, вдихнула життя в чарівну Галатею. Статуя ожила, стала земною жінкою неперевершеної краси і була вірною дружиною Пігмаліона.
Шоу назвав свою п’єсу «Пігмаліон» і можна було сподіватися на щасливу казкову кінцівку п’єси. Але драматург приголомшує фіналом, він парадоксально все змінює.
Літературна критика вважає, що це парадокс. А я погоджуюсь із Шоу, який сказав, що найбільший парадокс — це наше життя. Як на мене, то все правдоподібно: казочка була в дитинстві, а тепер здоровий глузд. У кого він є, той шукає чогось справжнього, земного, гармонійного, у кого немає — кидається в сіті мерехтливих вогників. Але вогники, крім того, що мерехтливі, можуть бути ще й світлячками: уночі вражають нас своєю незвичайністю, а вдень виявляються звичайними черв’ячками (як в оповіданні Є. Носова). Що з того, що пані Боварі та Анна Кареніна кинулись утілювати свою мрію в життя — чого вони досягли? То навіщо нам ще одна нещаслива сім’я? Шоу сказав, що шлюб — це лавина, яку юнак та дівчина обрушують на себе, потягнувшись за прекрасною квіткою.
Так, професор Хіґґінс так і залишився «холодним уламком біля гарячого серця дівчини», бо «великий секрет полягає не в тому, щоб мати погані чи добрі манери, чи взагалі якісь особливі манери, а щоб бути на один манер з усіма людськими душами; тобто, поводитися так, ніби ти на небі, де немає пасажирів третього класу й панує загальна рівність».
Объяснение:
Объяснение:
Айбек — это литературный псевдоним, настоящее имя писателя Муса Ташмухамедов. Он родился 10 января 1905 года в городе Ташкенте в семье ткача, постоянно кочевавшего со своим товаром по степным и горным кишлакам тогдашнего Туркестана. Иногда отец брал с собой сына. Очень впечатлительный и вдумчивый мальчик с огромным удовольствием слушал разные истории и сказки.В ту пору представители неимущего сословия, желавшие дать своим детям образование, могли обратиться лишь к начальной школе. Так Муса в семилетнем возрасте был отправлен на учебу с обычной прибауткой, в которой родители давали наказ учителю:
Звать его Мухаммад Муса,
Ваша честь, мясо твое,
Нам оставь только кости его.
