мне скоро работу сдавать мне скоро работу сдавать">

Жил-был лучик. Он любил осень, был очень нежным и тепым ко всем, кто проходил мимо него. И больше всего ему нравилось, когда люди заходили в лес в ноябре. Он встречал их ласково, с душой. И вот однажды зашел в лес очень хмурый мальчик. Лучик посмотрел на него и решил : он должен его взбодрить. Лучик подошел к мальчику. -Привет, а как тебя зовут ? -Здравствуй - хмуро ответил он - я Борис. А ты ? - Меня зовут Лучик. А почему ты такой хмурый ? - Не твое дело ! - А все-таки что случилось ? Расскажи и тебе станет лучше. И рассказал Боря Лучику все. А дело было вот в чем. Боря был новеньким в классе и все его недолюбливали и с ним не дружили. Лучик смотрел на него понимающе и обадривал в нужные моменты. И Борису стало легче. Он повеселел и начал улыбаться. Боря вышел из леса улыбаясь. И ему было все нипочем, потому, что его выслушал друг. Лучик смотрел ему вслед и тоже улыбался. Он был доволен, что смог Ну можешь еще придумать в тему, если не хватает текста. Если что, тут есть скрытый смысл - понимающий человек всегда в трудную минуту.

ответ: Буба — головна героїня повісті. Дівчині 16 років, вона не була ні дуже вродливою, ані дуже негарною, ані дуже високою, ні дуже низькою. Вона нічим не вирізнялася серед своїх ровесників, такі ж самі джинси і мартенси. А ось батьки Буби були відомими. Мама Буби — відома авторка жіночих романів, а тато — ведучий сльозливих телевізійних ток-шоу. У сім’ї Буба почувала себе нещасною, тому що її батьки були заклопотані, і не мали жодного уявлення про доньчине життя. « Як твої спра­ви, Бу­бо? Усе га­разд? Бу­ба по­дума­ла, чи бать­кові спа­ло ко­ли-не­будь на дум­ку, що кож­ну роз­мо­ву він по­чинає од­на­ково. Нібищой­но по­вер­нувся з да­лекої по­дорожі. За­питан­ня, чи все в неї га­разд, бу­ло за­галь­ним, і аж ніяк не за­охо­чува­ло Бу­бу до звірянь». «Уро­ки зро­била? — так ре­агу­вав на її по­яву бать­ко, ко­ли пох­му­рий і по­гано по­голе­ний, до­лав шлях зіспальні до ту­але­ту. Він ніко­ли не че­кав, до­ки донь­ка щось ска­же, тож во­на й не відповіда­ла». «Не впер­ше ма­ти в при­сут­ності донь­ки роз­мовля­ла са­ма із со­бою, своїм тілом, кол­го­тами й пур­пу­ровим свет­ри­ком. Але во­ни настіль­ки рідко зустріча­лися вдо­ма, що дівчи­на бу­ла вдяч­на їй навіть за пос­тать у дзер­калі, яка час від ча­су зу­пиня­ла пог­ляд на доньці, очіку­ючи схва­лен­ня в та­ких важ­ли­вих спра­вах, як колір шар­фи­ка, кот­рий ма­ти са­ме приміря­ла»). І батьки Буби були нещасливі. Вони уни­ка­ли роз­мов, брехали, дра­ту­валися, у них не було ча­су для се­бе. Вони краще почуваються за межами родини, на роботі. Але Буба не лише переживає через відносини з батьками. Також вона переживає через нещасне кохання до Адася, з яким вона дружила з дитинства, а він її покинув заради її найкращої подруги Йольки. «На­решті те, що Адась, той са­мий, з яким Бу­ба знай­ома з дит­са­доч­ка і яко­го лю­бить, по­чав зустріча­тися з Й­оль­кою. І що він навіть не по­думав піти з Бу­бою на «Міс Сай­гон», хо­ча в неї бу­ли два квит­ки». «Не­щас­тям на­зива­ла Бу­ба й спра­ву із крип­тонімом «Адась». Бо хло­пець, зда­вало­ся, аб­со­лют­но її не помічав. Як­що й за­питу­вав у неї, то про Й­оль­ку. Як­що ба­лакав, то про Й­оль­ку. А ко­ли дівчи­на ба­чила й­ого на пе­рер­вах ве­село­го й у чу­дово­му нас­трої, то по­руч зав­жди бу­ла Й­оль­ка». Йолька не була спражньою подругою Буби. Вона сміялася над Бубою, використовувала її в своїх цілях, підставляла на уроках, ображала через її уподобання до солодкого.

Объяснение: