Щоби глядачеві був зрозумілий душевний стан персонажів, актори, які часто приходили на знімальний майданчик із театрів, грали тілом та мімікою. Уся перформативність німого кіно фактично перебувала в площині виразної пантоміми, що потребувала максимальної віддачі. Однак, і сам німий кінематограф аж до 1920 років був здебільшого сценічним, левова частка всіх зйомок була статичною й відбувалася тільки в одному павільйоні. Акторам доводилося постійно перебувати в кадрі, тому настільки важливо було відігравати обличчям і рухами тіла навіть найпримітивніші характеристики героїв. У 1929 році Чарлі Чаплін сказав: «Вони знищили найдавніше з мистецтв – пантоміму. Вони знищили величну красу мовчання». Звукове кіно почало домагатися реалізму, витравлюючи театралізованість прийомів. Але театр завзято не бажав полишати територію кінематографу, обростаючи новими формами свого синтезу. Зрештою, у кінематограф прийшов реформатор театру Всеволод Меєргольд, хоча сам вважав кінематограф «балаганом».
Роман мне понравился. Но были некоторые моменты, когда хотелось плакать. Троекуров иногда казался хорошим, а иногда – подлым и грубым.
Владимиру Дубровскому пришлось многое испытать: и плохое, и хорошее.
Мне было очень жалко Владимира, когда умер его отец. Ведь именно после этого жизнь его стала другой.
Были и яркие моменты. Дубровский встретил на своём жизненном пути Марию Троекурову. Но они не смогли быть вместе. Её отец – Кирила Петрович – отнял у Владимира дом, в котором тот родился и вырос, где жили отец и мать Владимира, его предки.
В конце концов, Владимир Дубровский возненавидел Троекурова за испорченную жизнь.
