Майже кожна сторінка “Мандрів Гуллівера” пронизана натяками та сатирою суспільства, у якому жив автор твору Джонатан Свіфт. Багато з відносин і подій того часу вже давно втратили свою актуальність та злободенність. Дійсний зміст деяких глав зараз можна зрозуміти лише з до коментарів та різних історичних джерел.
Але це все ж не головне, бо головне, що є в книзі і чому навчила вона особисто мене – це ненавидіти дармоїдів усіх рангів і мастей і поважати чесних трудівників, руками яких створюються усі матеріальні блага
я прочитала цей твір, мене, преш за все, вразила невичерпна винахідливість и вигадка автора. У яких тільки ситуаціях не побував його герой Гуллівер. Та за всіх обставин, жалюгідних чи комічних, він ніколи не втрачає холоднокровності і жалюгідності, якостей, які були притаманні пересічному англійцю того часу.
Про свідомо неправдоподібні речі Гуллівер розповідає незворушним і спокійним тоном очевидця, завдяки чому створюється повна ілюзія достовірності. Ця ілюзія підтримується найточнішим дотриманням розмірів і пропорцій, рясними фактичними відомостями і ретельними арифметичними підрахунками
Пугачев Емельян – вождь антидворянского восстания, называющий себя «великим государем» Петром III.
Этот образ в повести многогранен: П. и злобен, и великодушен, и хвастлив, и мудр, и отвратителен, и всевластен, и зависим от мнений окружения.
Образ П. дан в повести глазами Гринева – незаинтересованного лица. По мысли автора, это должно обеспечить объективность подачи героя.
При первой встрече Гринева с П. внешность бунтаря ничем не примечательна: это 40-летний мужик среднего роста, худощавый, широкоплечий, с проседью в черной бороде, с бегающими глазами, приятным, но плутоватым выражением лица.
Вторая встреча с П., в осажденной крепости, дает иной образ. Самозванец восседает в креслах, затем гарцует на лошадях в окружении казаков. Здесь он жестоко и беспощадно расправляется с защитниками крепости, не присягнувшими ему на верность. Создается ощущение, что П. играет, изображая «настоящего государя». Он, с царской руки, «казнит так казнит, милует так милует».
И только во время третьей встречи с Гриневым П. раскрывается полностью. На казачьем пиру исчезает свирепость вождя. П. поет свою любимую песню («Не шуми, мати зеленая дубровушка») и рассказывает сказку об орле и вороне, которые отражают философию самозванца. П. понимает, какую опасную игру он затеял, и какова цена в случае проигрыша. Он не доверяет никому, даже своим ближайшим сподвижникам. Но все-таки надеется на лучшее: «А разве нет удачи удалому?» Но надежды П. не оправдываются. Его арестовывают и казнят: «и кивнул ему головою, которая через минуту, мертвая и окровавленная, показана была народу».
Объяснение:
сколько хочешь пиши
