Традиційно в березні ми вшановуємо пам'ять видатного поета, письменника, Пророка українського народу Тараса Григоровича Шевченка.
З нагоди відзначення 201-ї річниці з дня народження Кобзаря на дефектологічному факультеті відбулись «Шевченківські читання».
Метою заходу було вшанування пам`яті Тараса Шевченка, узагальнення та конкретизація знань студентів про Великого Кобзаря як громадянина, митця й людину; розкриття полум'яної любові автора до України, його мрії і віри в перемогу волі, правди, справедливості.
Нині, як ніколи, перед нами постає питання об’єднання суспільства у патріотичних рухах за незалежність і цілісність української держави, виховання у молоді любові до рідної землі, бажання знати більше про історію нашої держави, її видатних постатей, національних героїв. У цьому аспекті вивчення і популяризація творчої спадщини великого українського поета, прозаїка, драматурга, художника, етнографа, пророка Т. Г. Шевченка – одне із важливих завдань виховання.
Студенти переглянули біографічний фільм «Обличчя української історії», який дозволив глибше проникнути в героїчну та сповнену випробувань долю Великого Кобзаря, розкрити образ геніального поета, визначити чинники, які вплинули на загартування духу істинного патріота рідної України. Було наголошено, що найбільшим багатством для Кобзаря була завжди незалежність і воля українського народу. Найкращою зброєю для нього було слово, а єдиним прагненням завжди була істина і справедливість. Минають віки, стираються написи на камені. Тліють книги, руйнуються будівлі, але слово Шевченка – живе і вічне. Вивчаймо його, думаймо над його істиною, виконуймо заповіти, які посилав він синам свого народу.
Любовна лірика Б. Л. Пастернаку, по – моєму, є однієї зі складових частин глобального гуманізму творчості поета. У віршах, присвячених улюбленим жінкам, як би є присутнім заклик вдивитися, вслухатися, вчувствоваться в мир його душі, але в жодному разі не вторгатися в нього. І сам поет ніколи не вторгався в душі улюблених, але саме – вчувствовался й вслухувався. От фрагмент одного з перших віршів про любов:
Я теж любив, і вона жива ще.
Всі так само, котячись у ту початкову рань,
Коштують часи, зникаючи за краєчком
Мгновенья. Всі так само тонка ця грань…
Ліричний герой говорить про любов у минулому часі, але розчарування немає. Він розуміє, що сама по собі любов допомагає перебороти суєту й вульгарність миру й тому про погаслій колись іскру любові нерозумно шкодувати. Це однаково хоч і коротке, але звільнення духу від нелюбові. Пастернак з філософською глибиною відображав у своїх віршах саме це достоїнство найвищого людського почуття
Пастернак уважав, що досягнення змісту любові рівносильно розгадці змісту буття, і, навчений гірким досвідом, писав:
Любити інших – важкий хрест…
Біль розриву випробував і він. У його циклі «Розрив» чується справжній стогін душі, що втрачає любов. Але хочу відзначити знову, що й тут почуття ліричного героя Пастернаку далекі від розчарування, сарказму й т.д. Він перемагає, а не переборює свій біль:
Об сором, ти в тягар мені! Об совість, у цьому ранньому
Розриві стільки мрій, наполегливих ще!
Коли б, людина, – я був порожнім собраньем
Скронь і губ, і око, долонь, плечей і щік
Ліричний герой, навпаки, бачачи розчарування улюбленої, остерігає її від цього згубного почуття:
Розчарувалася? Ти думала – у світі нам
Розстатися за реквіємом лебединим?
Розраховуючи на горі, зіницями розширеними
У сльозах, приміряла їхня непереможність?
Поет будує метафору на питаннях улюбленої, які вже самі в собі несуть відповідь
Віршам про любов Пастернаку властиві особлива музикальність і, я б сказав, чарівне підсвічування ассоциативности: «Нікого не буде в будинку…»; «Ти як майбутність увійдеш».
Чуйне серце поета з особливою теплотою відкривалося назустріч жінкам, душі яких, минулого рівні йому по художньому сприйняттю миру й любові. Це – Ганна Ахматова й Марина Цветаева. Поет обом присвятив вірші. Вони цікаві не пристрастю фізичної, але духовної
Ганні Ахматової:
Мені здається, я підберу слова,
Схожі на вашу первозданність
А помилюся, – мені це трынь – трава,
Я однаково з помилкою не розстануся
И – Марині Цветаевой:
Ти вправі, вивернувши кишеню,
Сказати: шукайте, рийтеся, шарте
Мені однаково, чим сир туман
Будь – яке минуле, як ранок вмарте.
Яким преклонінням перед величезністю щиросердечної краси цих жінок струменіють присвяти. Рефреном у тій і іншій присвяті проходить – «однаково», як би підтвердженням, що велич душі людської в любові й шляхетності не залежить ні від яких зовнішніх обставин, крім Бога, а Бог завжди за любов
Единосущность любові й поезії Пастернаку завжди буде співзвучна читачам його віршів
