Для славы мертвых нет.
Анна Ахматова
Війни — це породження зла. Людського зла. Поєднання слів "людина" і "війна" суперечить усім людським законам добра. Але війни — це не тільки минуле людства, це, на жаль, його сьогодення.
Ллється кров у Чечні і Косово, у Сьєрра-Леоне й Ольстері, у Палестині й Ізраїлі... І скрізь гинуть чиїсь батьки, чоловіки, брати, сини... Іде по усьому світові нова війна, ім'я якої — тероризм. У ній узагалі немає ніяких правил. Воюють не солдати проти солдатів, а злочинці проти всіх, не виключаючи дітей і жінок, хворих і старих.
Коли мова йде про захист Батьківщини, про порятунок свого народу, у цій війні людина бере участь за велінням серця. У бій готові йти ті, хто у своєму житті не брав у руки зброї, ті, про кого говорять, що вони і мухи не скривдять. Усі, хто здатен тримати зброю, стають на захист батьківщини. Я розповім вам про цю проблему — людина і війна — на прикладі свого прадіда по батьківській лінії. Його не пам'ятає моя бабуся, його молодша дочка. Але ми знаємо багато чого про його довоєнне життя і дещо про його військові дороги. І майже нічого про те, як він загинув. Крім звичайних слів: "Помер смертю хоробрих".
Він був людиною дуже мирної професії — економістом. Працював перед війною в інституті, що нині — політехнічний університет. У перший день війни він сам пішов у військкомат, не чекаючи повістки про призов, та вона і не прийшла б, тому що його посада і професія не підлягали призову. Які ж високі були в нього громадянська позиція і людська совість! Вже у вересні родина одержала від нього перший лист. Я бачив стопку цих пожовтілих від часу листів, що бабуся дбайливо зберігає. На них немає звичних поштових марок. На них тільки штампи "Польова пошта №..." і "Переглянуто військовою цензурою". Останній лист дуже тривожний. Видно, людина на війні відчуває, коли не повернеться з бою. "Маруся! Бережи дітей! Перемога буде за нами!" — це останні слова, що написані чітким, дуже красивим почерком на сірому жорсткому папері. Маруся, його дружина, моя прабаба, зберегла синів. Завдяки цьому народився і живе мій батько, а через 43 роки після загибелі прадіда з'явився на світ і я.
Apple
Мобильный телефон Apple iPhone SE 128GB 2020 (PRODUCT) Re...
16 499 грн
Топ продаж
Дивіться також
Ужасные свадебные фотографии (19 фото)
Женский парфюм Carolina Herrera
Качество оригинала! Стойкий шлейфовый аромат...
Довго наша родина намагалася знайти могилу прадіда. Але безуспішно. Знаємо тільки одне: вона десь у лісах Прибалтики. Але є в Харкові місце, де на мармуровій плиті золотом написане його (тепер і моє) прізвище й ініціали. У ряду сотень імен харківських політехніків, що не повернулися з тієї кривавої війни. Над пам'ятником на території нинішнього політехнічного університету схилилася верба. Вона так розрослася за останні роки, що закриває напис. Та я його знаю напам'ять:
Мечту пронесите через года
И счастьем наполните!
Но о тех, кто уже не придет никогда,
Заклинаю вас: помните!
Пам'ятник і територія біля нього завжди доглянуті. Ми всією родиною ходимо туди три рази на рік: на День Перемоги, 23 серпня й у післявеликодній поминальний день. Це обов'язково, але іноді бабуся просить: "Олежку! Давай сходимо до пам'ятника! Я вже і квіти приготувала". У такі дні ми біля мармурових плит самі. І серце стискується в мене, коли я думаю, що моя бабуся не знала людину, яка була її батьком. Їй нікого було покликати: "Тату!"
У ці хвилини я відчуваю, що від батьків до дітей переходять найвищі поняття. До мене прийшло розуміння, що і для слави, і для пам'яті людської мертвих немає. Мій прадід не безвісти загинув на тій війні. Він з нами, як і всі, хто поруч з ним на мармурових пл
Макар Девушкин, главный герой «Бедных людей», – человек с тонким и своеобразным характером. Похожий персонаж потом не раз будет появляться и в других произведениях Достоевского.
Мелкий чиновник, Девушкин на службе страшится взглядов своих сослуживцев и не смеет оторвать глаз от стола. Предмету своей любви, молодой Варваре Добросёловой, он пишет «Ведь меня что, Варенька, убивает? Не деньги меня убивают, а все эти тревоги житейские, все эти шепоты, улыбочки, шуточки». И еще: «...По мне все равно, хоть бы и в трескучий мороз без шинели и без сапогов ходить, я перетерплю и все вынесу... но что люди скажут? Враги-то мои, злые-то языки эти все что заговорят, когда без шинели пойдешь?»
Девушкин берет почитать у Вареньки гоголевскую «Шинель», трогательное повествование о том, как ограбили похожего на него «маленького человека». Прочтя рассказ, Девушкин чувствует себя так, как если бы был разгадан его секрет – он приходит в сильное волнение: «После этого и жить себе смирно нельзя, в уголочке своем... чтобы и в твою конуру не пробрались, да не подсмотрели... И для чего же такое писать? И для чего оно нужно? Что мне за это шинель кто-нибудь из читателей сделает, что ли? Сапоги, что ли, новые купит? Нет, Варенька, прочтет, да еще продолжения потребует. Прячешься иногда, прячешься, скрываешься в том, чем не взял, боишься нос подчас показать – куда бы там ни было, потому что пересуда трепещешь, потому что из всего, что ни есть на свете, из всего тебе пасквиль сработают, и вот уж вся гражданская и семейная жизнь твоя по литературе ходит, все напечатано, прочитано, осмеяно, пересужено!
Девушкин все время боится, что за ним наблюдают и выслеживают, ему всюду мерещатся враги. Он болезненно страшится людей, воображает себя жертвой, а потому не в состоянии общаться с другими на равных.
Снедаемый внутренним жаром, весь в плену своих фантазий, Девушкин сторонится действительности и весь уходит в письма. Они дают ему возможность избежать общения с реальными людьми. Только в переписке он может отдаться прихотям своего сердца.
«Вы мне очень полезны, Варенька. Вы эдакое влияние имеете благотворное... Вот я об вас думаю теперь, и мне весело... Я вам иной раз письмо напишу и все чувства в нем изложу, на что подробный ответ от вас получаю». Варенька Добросёлова нужна Макару Девушкину вовсе не для того, чтобы жить с ней, а лишь как слушательница его душевных излияний.
Варенька изнемогает под тяжестью его признаний и отвечает: «Какой у вас странный характер, Макар Алексеевич! Вы уж слишком сильно всё принимаете к сердцу; от этого вы всегда будете несчастнейшим человеком».
Вот какого странного человека вывел Достоевский в своем первом произведении. Критик В. Г. Белинский, живший тогда в Петербурге, прочел рукопись «Бедных людей», похвалил автора и дал ему путевку в литературный мир. Белинскому принадлежит огромная заслуга в том, что он признал в никому не известном юноше литературный талант.
Вместе с тем Белинский заронил семена неверного толкования всего последующего творчества Достоевского. Относительно Девушкина он пишет: «Чем ограниченнее его ум, чем теснее и грубее его понятия, тем, кажется, шире и деликатнее его сердце; можно сказать, что у него все умственные из головы перешли в сердце».
Данное толкование Белинского на протяжении многих последующих лет стало для читателей основным: «Бедные люди» – это роман, исполненный сочувствия к беднякам, которые обладают прекрасной душой. Такое понимание стало непреложным.
Однако, если попробовать прочесть «Бедных людей» непредвзято, то выясняется: герой Достоевского – это далеко не глупый, а просто странный человек с комплексом неполноценности. В характере Девушкина чувствительность развита сверх всякой меры. Он погружаться с головой в «пьесу» своих переживаний, но деликатность вкупе с чрезмерностью делают его бессильным в реальной жизни, а страх и нелюбовь к действительности образуют причудливый, почти смешной типаж.
В «Бедных людях» Достоевский открыл очень необычный, даже фантастический типаж.
