Как в речи героя проявляется сила его характера? Какова его манера держаться со взрослыми? сказание о кише​

Детство ганс христиан андерсен родился 2 апреля 1805 г. в оденсе на датском острове фюн. отец андерсена, ганс андерсен (1782—1816), был бедным башмачником, мать анна мари андерсдаттер (1775—1833), была прачкой из бедной семьи, ей приходилось в детстве просить подаяние, она была похоронена на кладбище для бедных. в дании существует легенда о королевском происхождении андерсена, поскольку в ранней биографии андерсен писал, что в детстве играл с принцем фритсом, впоследствии — королём фредериком vii, и у него не было друзей среди уличных мальчишек — только принц. дружба андерсена с принцем фритсом, согласно фантазии андерсена, продолжалась и во взрослом возрасте, до самой смерти последнего. после смерти фритса, за исключением родственников, один лишь андерсен был допущен к гробу покойного. причиной этой фантазии явились рассказы отца мальчика, что он родственник короля. с детства будущий писатель проявлял склонность к мечтанию и сочинительству, часто устраивал импровизированные спектакли, вызывавшие смех и издёвки детей. в 1816 г. отец андерсена умер, и мальчику пришлось работать ради пропитания. он был подмастерьем сперва у ткача, затем у портного. потом андерсен работал на сигаретной фабрике. в раннем детстве ганс христиан был замкнутым ребёнком с большими голубыми глазами, который сидел в углу и играл в свою любимую игру — кукольный театр. это единственное своё занятие он сохранил и в юности. [править] юность в возрасте 14 лет андерсен поехал в копенгаген, мать отпустила его, так как надеялась, что он побудет там немного и вернётся. когда она спросила причину, по которой он едет, покидая её и дом, юный андерсен тотчас ответил: «чтобы стать знаменитым! » он поехал с целью устроиться на работу в театр, мотивируя это своей любовью ко всему тому, что с ним связано. он получил деньги по рекомендательному письму полковника, в семье которого он устраивал в детстве свои спектакли. в течение года жизни в копенгагене он пытался попасть в театр. сперва он пришёл домой к известной певице и, от волнения заливаясь слезами, просил её устроить его в театр. она, чтобы только отвязаться от назойливого странного долговязого подростка, обещала всё устроить, но, конечно, не выполнила своего обещания. гораздо позднее она скажет андерсену, что просто приняла тогда его за сумасшедшего. ганс христиан был долговязым подростком с удлинёнными и тонкими конечностями, шеей и таким же длинным носом, он являлся квинтэссенцией гадкого утёнка. но его приятному голосу и его просьбам, а также из жалости, ганс христиан, несмотря на неэффектную внешность, был принят в королевский театр, где играл второстепенные роли. его всё меньше и меньше задействовали, а затем началась возрастная ломка голоса, и он был уволен. андерсен тем временем сочинил пьесу в 5-ти актах и написал письмо королю, убедив дать деньги на её издание. в эту книгу входили также стихи. ганс христиан позаботился о рекламе и дал анонс в газете. книга была напечатана, но никто её не покупал, она пошла на обёртку. он не терял надежды и понёс свою книгу в театр, чтобы по пьесе был поставлен спектакль. ему было отказано с формулировкой «ввиду полного отсутствия опыта у автора» . но ему предложили учиться из-за доброго к нему отношения, видя его желание. посочувствовавшие бедному и чувствительному мальчику люди ходатайствовали перед королём дании фредериком vi, который разрешил учиться в школе в городке слагелсе, а затем в другой школе в эльсиноре за счёт казны. это означало, что больше не нужно будет думать о куске хлеба, о том, как прожить дальше. ученики в школе были на 6 лет младше андерсена. он впоследствии вспоминал о годах учёбы в школе как о самой мрачной поре своей жизни, из-за того что он подвергался строгой критике ректора учебного заведения и болезненно переживал по этому поводу до конца своих дней — он видел ректора в кошмарных снах. в 1827 году андерсен завершил учёбу. до конца жизни он делал на письме множество грамматических ошибок — андерсен так и не одолел грамоты

Український романтизм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, пошук історичної свідомості й посилене вивчення історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи у фантастику. Романтизм призвів до появи романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так, як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи — романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.

Романтизм в літературі Редагувати
XIX ст. — це доба становлення національної самосвідомості. Поетична збірка «Кобзар» видатного українського поета Тараса Шевченка, яка побачила світ у 1840 році, фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців. Творчість Тараса Шевченка визначила на десятиліття вперед подальший розвиток української літератури — (не тільки поезії, а й прози і драматургії). Шевченкова поезія стала важливим етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова. Ім'я Тараса Шевченка стало символом української культури у світі, подібно до таких емблематичних імен універсального рівня як Шекспір, Гете чи Пушкін, кожен з яких асоціюється не тільки з літературою, а й культурою своїх країн.

У 1820 році засновано Руську трійцю — галицьке літературне угрупування, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.

Харківський осередок
Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів — українських народних пісень М. Максимовича (1827, 1834, 1849), історичних пісень і дум І. Срезневського (у тому числі й написаних ним самим) у збірці «Запорожская старина» (1833—1838), народної усної творчості П. Лукашевича (1836), як також публікації історичних праць і пам'яток: Д. Бантиш-Каменського (1822), М. Маркевича (1842—1843), О. Бодянського (1846—48, у тому числі козацьких літописів й «Історії Русів»), А. Скальковського (1846) та інших. Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського і що з ним були пов'язані найвидатніші з поетів-романтиків Л. Боровиковський і О. Шпигоцький, та другим, що діяв у середині 1830-х pp. також під проводом І. Срезневського, до нього були причетні: А. Метлинський (псевдонім — Амвросій Могила), М. Костомаров (псевдонім — Іеремія Галка) й О. Корсун з М. Петренком і С. Писаревським та іншими. Програмовими для діяльності цих гуртків були збірки «Украинский альманах» (1831) та «Запорожская старина». Поетичну творчість цього гуртка поетів (між ними й І. Срезневського як автора українських і російських віршів) характеризує ідилічно