Шептало — уособлення людської душі, її вагань та поневірянь: прагнення волі чи підкорення силі обставин? Протест чи конформізм? Цитата, винесена мною на початок твору, і спричинила глибокі й серйозні роздуми. Але, чи не вперше, я не маю категоричного судження, впевненої власної позиції. Тож я нічого не стверджуватиму, але спробую подумати просто в цьому творі. Є проблеми, про які ти б ніколи й не замислився: якісь конкретні реальні речі до часу видаються важливішими. Але отак, майже випадково, зіткнувшись із цим, я не можу лишитись осторонь…
Головний герой новели (дивно говорити так про тварину, але його непроста душа, сповнена цілком людських переживань та вагань, дає нам таке право) наприкінці твору таки повертається до свого хазяїна Степана. Втеча на волю видається нібито стихійною дією, він радий ткнутися мордою в руки Степана, не боїться й майбутніх сварок чи навіть ударів. Мені було боляче це читати. Це не історія про безмежну довіру тварини до людини чи щось таке, а історія про викривлення, приручення гордої красивої душі. Принаймні така моя думка. Це історія підкорення, навіть поневолення. І якщо спочатку це поневолення було тільки формальним, то наприкінці воно стало остаточним, бо неволя — не жердини, з яких складається загорожа, неволя — всередині…
Те саме з людиною. Не в змозі надалі чинити опір, людина думає, що «розумніше до часу прикинутися скореною, лишившись в душі вільною, аніж бути скореною насправжки».. Але де ж гарантія, що роль, маска не стане сутністю, що волі не загубиться, не вивітриться? Краще удати з себе скореного? Чи треба бігти проти вітру проти течії? Це не питання відірваної від життя філософії, це питання світогляду, життєвої позиції, питання нагальне, якщо можна так сказати… Скільки разів на день ставимо його собі, але ніколи не доходимо до широкого узагальнення. Таке узагальнення підказав мені твір Володимира Дрозда. Поки що я не маю повної, остаточної відповіді на це питання, але шукатиму її і не полишу своїх роздумів на нівдорозі…
Вийшло так, що в моєму творі значно більше питань, аніж відповідей. На даль чи на щастя, в житті теж значно більше питань, а ніж відповідей. Я схиляюсь до позиції опору, протесту, боротьби. І тут ховається небезпека: чи не виллється це все у звичайний максималізм, загальне заперечення, боротьбу всіх проти всіх? От… І знов питання.
Важко дати відповідь за такий короткий проміжок часу, у такому короткому творі. Нелегко й взагалі знайти ці відповіді.
ответ:Тема борьбы, тема силы человеческого характера звучит в рассказе Дж. Лондона «Любовь к жизни» .
Здесь перед нами предстает человек, попавший в беду: оставшийся один посреди бескрайней пустыни, без еды, без питья, с незаряженным ружьем. К тому же у него была травмирована нога. Билл — единственный спутник и товарищ — хладнокровно оставил его на этой безжизненной равнине, ушел, даже не оглянувшись, не откликнувшись на зов. Но герой произведения не потерял силы духа и, переборов отчаяние и страх, продолжал идти вперед. Он верил, что друг ждет, что он не бросил его. Он думал так, потому что «иначе не имело смысла бороться дальше» .
Сначала он упрямо шел вперед, желая догнать товарища и добытое золото. Затем он шел, подгоняемый лютым голодом. Он очень устал, его все время тянуло лечь на землю и уснуть, но все же он двигался вперед, потому что знал: скоро он придет в «Страну Маленьких Палок» , где его ждет тайник с едой и всем необходимым, «чтобы добыть себе пропитание» .
Силы его иссякли, с каждым днем он мог преодолевать все меньшее и меньшее расстояние. Он выбросил золото, которое раньше составляло, наверное, весь смысл его путешествия. Нервы притупились, сознание покидало его, но он все шел вперед — днем и ночью, падая и снова поднимаясь, чтобы продолжить путь. Теперь его заставлял идти уже не страх голодной смерти, теперь он боялся умереть насильственной смертью, «прежде чем последнее стремление сохранить жизнь заглохнет в нем от голода» , ведь кругом были волки, со всех сторон в этой пустыне доносился их вой. «Он больше не боролся, как борются люди. Это сама жизнь в нем не хотела гибнуть и гнала его вперед» .
Один из волков стал преследовать человека. Этот волк был болен. По ночам человек все время слышал его кашель. Вокруг была жизнь, полная сил и здоровья, а он понимал, что «больной волк тащится по следам больного человека в надежде, что этот человек умрет первым» . И все же человек не сдавался, «даже умирая, он не покорялся смерти» . Нет, он не желал окончить свою жизнь так, как окончил ее Билл (от которого остались только обглоданные кости на мокром мху, сохранившем следы волчьих лап) . И когда клыки зверя уже вонзались в руку человека, он смог противостоять. И победить. Он уже ничего не видел и не слышал, ничего не понимал, он уже не мог идти, но, корчась, продвигался вперед. Он знал, что ему не одолеть последние четыре мили, отделявшие его от корабля, но все-таки ему хотелось жить. Жажда
жизни толкала его существо. «Было бы глупо умереть после всего, что он перенес... »
Таким и нашли его ученые с китобойного судна. Несмотря на страшные лишения и трудности, на постоянную угрозу смерти от голода, холода, от когтей диких животных, этот человек выжил. А через несколько недель уже рассказывал о том, кто он такой и через что ему пришлось пройти на своем пути.
Человек на многое. Зная, чего он хочет от жизни, он преодолевать любые препятствия и опасности. Жажда жизни, любовь к жизни победить смерть. И рассказ замечательного американского писателя Джека Лондона «Любовь к жизни» является тому ярким примером.
Объяснение:
