Подробно описать момент рассказа (тихое утро) где пишут про володи и план пересказа этого момента​

По замыслу, повесть должна была перенести исторический сюжет (псковский бунт крестьян помещика Дубровского в 1773 году) в современность. Но задуманный Пушкиным характер Дубровского «воспротивился» реалистической трактовке: черты благородного романтического разбойника противоречили картинам крепостных нравов и быта. В первое наше знакомство с Владимиром Дубровским он - корнет гвардии, живущий на немалое жалованье отца. Ничем не отличавшийся от своих друзей, будучи в расцвете молодости, Владимир «позволял себе роскошные прихоти, играл в карты и входил в долги, не заботясь о будущем и предвидя себе рано или поздно богатую невесту, мечту бедной молодости». Такая характеристика автором своего героя наводит на мысль, что в дальнейшем из Владимира наверняка получится гуляка, эгоист, праздно проводящий время и не знающий настоящую цену деньгам. Однако совсем скоро мы убеждаемся, что беспечное поведение молодого Дубровского объясняется всего лишь молодостью. Болезнь отца так тронула молодого человека, что он, ни минуты не раздумывая, решает оставить службу и столицу и ехать к себе в имение.

По дороге в Кистеневку (так называлась деревня Дубровских) от встречавшего его старого кучера Антона Владимир узнает о тяжбе, которую затеял относительно родового имения Дубровских Кирила Петрович Троекуров, однако его в этот момент волнует только одно - здоровье отца. По тому, как действует на Владимира приближение к родным местам, как «сердце в нем забилось» при виде «бедного дома своего отца», как, ступив во двор, «он смотрел вокруг себя с волнением неописанным», как трепет и боль в нем вызвали «березки, которые при нем только что были посажены около забора», и «двор, некогда украшенный тремя правильными цветниками», сомнения не остается - перед нами благородный человек нежной души и доброго сердца. Умиление и жалость вызвала у Владимира добрая его няня Егоровна, которую при встрече юноша обнял с нескрываемой любовью.
ЭТО ВСЁ ЧТО Я ПОМНЮ

Смотри ОК! Про створення цієї військової групи був даний наказ[1] по сотні № 1 «Сіроманці», зачитаний на горі Чорна Сигла — першому постою сотні карпатського краю. 25 осіб, з яких почала формуватися сотня, були старшинами та підстаршинами, які пройшли відповідний військовий вишкіл і побували в бойових сутичках.

У серпні 1943 року вся сотня, яка перебувала на горі Магурі, де пройшла військове навчання. На той час командирами «Сіроманців» були: сотенний Карпенко Дмитро — «Яструб», сотенний військовик «Коц», сотенний начальник штабу «Джулик», булавний «Ворон», бунчужний «Красний», сотенні чотові «Льонський», «Окунь».

У жовтні 1943 року сотня «Сіроманців» була скерована на північно-західні терени Галичини для боротьби з польськими загонами АК. Перший бій з німцями відбувся восени, біля села Болехів у 1943 році.

Для зимівлі на пару місяців у 1943-44 роках відділ зупинився на Рогатинщині, недалеко сіл Дичок, Яглуша, Мелни та Виспи. Табір розташувався на безліссі, яке називалося «Золота поляна». У другій половині вересня 1944 року згідно ухвали керівництва УПА, сотня «Сіроманців» реформувалася в курінь під назвою «Верховинці», а сотенний «Яструб» перебирав псевдо «Лютий». Він ставав курінним, а до куреня увійшли сотні; «Сіроманці», «Бурлаки», «Полтавці».

Начальник штабу «Джулик» отримав псевдо «Зеник», а сам курінь «Верховинців» увійшов до складу Воєнної округи «Лисоня» В той час курінний «Лютий» в Стратинському лісі зустрічався з курінним «Різуном» — Василь Андрусяк.

Далі ранньою весною був вимарш, черговий бій з німцями в районі містечка Нових Стрілищ[2]. Наступний перехід «Сіроманці» подолали до Радехівщини, Сокальщини (села Яструбині), дальше Белз і Равщина та інші села, що межували з лінією Керзона. В цих місцях зустрілося два легендарних командири куренів Української Повстанської Армії -«Яструб» та «Ем».Ця дружба незабаром проявилася у спільних боях із німцями.

Наприкінці вересня 1944 року почалися холодні дощі і тоді зустрілися дві бойові сили на Перемишлянщині, біля монастиря Унівська лавра. З боку УПА бій прийняв курінь «Сіроманців» та сотня «Коса», совети застосували важку зброю, включно з танками та розвідувальними літаками. У цьому бою, „Сіроманці" відбили 22 атаки бриґади, бо кожного разу розстрільна наступаючих большевиків заломлювалась і большевики кидались до втечі, як тільки починали грати повстанські кулемети[3].  Після дводенної масакри ( 30 вересня - 1 жовтня) відділ УПА щасливо відійшов, але на полі бою залишилося з обидвох сторін багато вояків.

"Всі були голодні і вимучені цілоденним боєм. Бракувало також амуніції.В лісі настала така пітьма, яка буває в похмурі осінні ночі, а бойові підрозділи все ще знаходяться на своїх денних становищах", — згадує Б. Допіра. "І ось, нарешті, довгоочікуваний наказ: "Тихо залишати становища, тримати зв'язок між чотами і відходити яром праворуч". Ходити тихо в темному лісі нас, звичайно, навчили обставини життя, але пройти усією сотнею та перед носом у ворога —  справа не легка".[4]

Про бій біля села Унів згадано у передріздвяному привітанні Головного командування УПА Романа Шухевича, нарівні з Гурбами[5].

28 квітня 1945 року сотня була розчленована на чоти й у такому складі пробула ціле літо.