Ідеальний світ, ідеальний день, ідеальні друзі, ідеальний будинок, ідеальна дитина...Цього не існує. На щастя. Бо що таке ідеальність як не суцільний суб’єктивізм плюс кілька загальноприйнятих стереотипів? Якщо дитина – то слухняна, ввічлива, тиха, робить те, що кажуть дорослі, не шумить, не бігає, не ламає речі, розумна, добра, відмінно вчиться... Більше схоже на шаблонного казкового героя-замальовку чи робота, позбавленого власних рис, проте повністю збігається з дорослим уявленням про ідеальну дитину.
В книзі австрійської письменниці Кристини Нестлінґер стикаємося саме зі спробою визначити, чи справді дитина, що відповідає всім тим сухим тезам про ідеальність є ідеальною? Ввічлива, слухняна аж до занудства, тиха, розумна – чи цього достатньо дитині, аби бути гарною дитиною, справжньою людиною та жити повноцінним життям, чи це не стирає з її харектеру особливих рис індивідуальності, чи прийме таку дитину колектив «неідеальних» дітей.
Объяснение:
Между этими двумя типами, между самоотверженным энтузиастом, поэтом и человеком усталым, озлобленным, лишним, между могилой Ленского и скукой Онегина медленно текла глубокая и грязная река цивилизованной России... (А. И. Герцен)
Они сошлись. Волна и камень,
Стихи и проза, лед и пламень
Не столь различны меж собой. (А. С. Пушкин)
Рядом с Онегиным Пушкин поставил Владимира Ленского, другую жертву русской жизни, оборотную сторону Онегина. Это — острое страдание рядом с хроническим. (А. И. Герцен)
