Былины — это русские народные песни-сказания о богатырях. Они начали создаваться в Древней Руси в ХI — ХII веках. Тогда они назывались старинами, то есть песнями о старине. Древнерусские певцы-сказители брали в руки гусли яровчатые (звонкие) и под их аккомпанемент нараспев исполняли старинушки, в которых рассказывалось о славном родной земли, о её защитниках — героях-богатырях. Слово былина появилось гораздо позднее — только в ХIХ веке.
Былину невозможно спутать ни с каким другим жанром устного народного творчества. У неё — особый ритм и строй. Это нечто среднее между пением и рассказыванием. Торжественность тона в былине часто сочетается с живыми разговорными интонациями. Сказитель здесь — главное лицо. Каждый человек мог пересказать содержание услышанной однажды былины. Но не каждый мог стать её исполнителем.
Древний сказитель — это и артист, и музыкант, и певец, и поэт. Он должен был не только запомнить огромное эпическое содержание былины, но и каждый раз пропеть ее по-новому. Сказители никогда не повторяли механически заученных вариантов, не были простыми исполнителями. Они были настоящими творцами — в каждом исполнении умели находить новые краски. Каждый раз былина как бы заново складывалась в устах певца перед новыми слушателями. Поэтому и петь былины брались не все.
Интересно изобразили древних сказителей художники Виктор Васнецов и Илья Глазунов. Обе картины называются одинаково: «Боян» — то есть древнерусский певец и сказитель, «песнотворец». Мы видим на картинах мудрых старцев с гуслями в руках. Они изображены в момент исполнения былинных песен.
На протяжении долгих веков былины хранились в памяти народной и передавались из уст в уста — от старого сказителя к молодому. А записаны они были только в ХVIII веке.
Само слово былина означает, что в её основе — быль, то есть реально произошедшие когда-то события. Сейчас, много веков спустя, читая былины, мы много узнаём о далёком Мы узнаём, как жили наши предки, какими были старинные города, каким оружием владели русские воины, какие наряды носили русские женщины
Відповідь:Селянин Чіпка Варениченко міцно цементує доволі складний сюжет роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?".
Його образ подається в еволюції. Автор розповідає нам не тільки його біографію, але й його родовід. Ми бачимо, що історія народження Чіпки незвичайна. Це дитина гріха. Його батько був байстрюком сина шляхетного генерала Володимира Семеновича й кріпачки Уляни, одружився з його матір'ю, уже маючи сім'ю в інших краях. З самого дня народження Бог наклав на Чіпку гріховну печатку. Чи може вирости з цієї дитини щось путнє? Мабуть, могло.
Від природи Чіпка був добрим і діяльним, розумним і енергійним, з розвиненим почуттям людської гідності. Він невтомний шукач правди, чуткий до чужого горя, готовий виступити проти будь-якої соціальної кривди навіть тоді, коли це його безпосередньо не зачіпає. У моменти особливих душевних потрясінь, викликаних повсюдним пануванням кривди, Чіпка приходить до таких в основі своїй революційних думок: "Сказано: великий світ, та нема де дітися!.. Коли б можна, — увесь цей світ виполонив, а виростив новий... Тоді б, може, й правда настала!" Ці слова свідчать про загрозливу зміну в характері Чіпки.
Чіпку образили, відібрали найдорожче — землю, і перед ним захитався світ. Він сповнений ненависті до кривдників, але ця ненависть стихійна, не освітлена політичною свідомістю і приречена на поразку. Вона засліплює героя, руйнує його власне "Я".
У його серці більше немає ні любові, ні поваги, ні співчуття до матері. Десь канули у небуття кохання і ніжність до дружини Галі. Його більше не хвилюють страждання цієї жінки із ніжною і тонкою душею. Його не торкнулося навіть її самогубство.
Він був засліплений, його очі були залиті чужою людською кров'ю. Ненависть призвела його до того, що він почав грабувати уже не багатших за себе, а рівних собі, людей, що потом і кров'ю наживали своє добро.
Поступово Чіпка зовсім втрачає людську подобу, він вирізав усю родину Хоменків, і тільки маленька дівчина чудом врятувалася.
Трагічний образ Чіпки дає нам зрозуміти, що ні при яких негативних суспільних обставинах, об'єктивних чи суб'єктивних, людина просто не має морального права забувати про те, що вона перш за все людина, інакше вона перетворюється в хижого звіра.
